“Поетичне слово доспіло” (Іван Франко) – Леся Українка (1871-1913)

Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

“Поетичне слово доспіло” (Іван Франко)

Франкова студія творчості Лесі Українки, що була надрукована у 1898 році у “Літературно-науковому віснику”, містить найбільш компетентні оцінки. Дебютна збірка “На крилах пісень” названа найважливішим здобутком української літератури за 1893 рік, хоч талант Лесі Українки “уперше широко і сміло розмахнув крилами власного лету”. Іван Франко певний, що майстерність авторки є “здобутком дуже інтенсивної духовної праці

над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки”, а також результатом впливу Михайла Драгоманова – “незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності”.

Віктор Зарецький. Леся Українка в гурті “Плеяда”

Творчість Лесі Українки характеризує тяжіння об’єднувати вірші у цикли, що лише у цілості найповніше реалізують головну ідею, сприяють художньому втіленню ідейно-естетичного надзавдання. Цю тенденцію вперше відзначив Іван Франко, теж прихильник циклізації. Не хронологія була панівним принципом компонування збірок Лесі Українки, а мотиви чи жанри.

Циклізація

стала характерною особливістю виявлення ідейної позиції автора.

Найвідомішими циклами поезій Лесі Українки є: “Подорож до моря”, “Сім струн”, “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Пісні про волю”.

Цикл “Сльози-перли”, присвячений Франкові, викликав захоплення дослідника широкою гамою почуттів (“від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього гордого прокляття”) і категоричний висновок: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого силь ного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини”. Щирим визнанням Іван Франко заохотив Лесю Українку до подальшої праці: “Поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця”. Така висока оцінка збірки була заслуженою. Адже Леся Українка вирізнялася з-поміж сучасників своїми пошуками як у царині змісту, так і віршової техніки. Її громадянська лірика “налила душу”, закликала до боротьби, вселяла оптимізм і віру в краще майбутнє. Однак принципово новими виявились обрії художнього мислення Лесі Українки.

Яскрава представниця українського модернізму (насамперед у царині драматургії), Леся Українка є виразним неоромантиком, зосередженим на внутрішньому світі людини. Вона вжила термін неоромантизм (новоромантизм) для позначення нової якості української літератури. Відмежувавшись від естетики народництва, письменниця свідомо виводила українську літературу на авангардні естетичні позиції своєї епохи.

Для модерністів характерним є заперечення традиціоналізму, прагнення нової форми та антиреалістична спрямованість. Сперечаючись із реалізмом як творчим методом, українські письменники початку XX століття прагнули витворювати нову художню дійсність.

Леся Українка починала як лірик, і “ліричної струни не занедбала вона до кінця віку (Максим Рильський). Найперша струна Лесиної ліри озивається до України. Поетеса вболіває, що батьківщина – “земля безщасная”, котру “покрила ніч темна”, де “правду неправда скрізь боре”, де люди закуті в кайдани, Лесю печуть “страшні незагойнії рани”, що палають на лоні України. І поезія “Сторононько рідна! коханий мій краю!”, розпочата ніжним звертанням до отчої землі, завершується строфою-закликом: “Коли ж се минеться! / Чи згинем без долі? / Прокляття рукам, що спадають без сили! / Навіщо родитись і жити в могилі? / Як маємо жити в ганебній неволі, / Хай смертна темнота нам очі застеле! / Ой леле!”.

У тональності цього раннього вірша виразно звучить ідея патріотизму, національної свідомості, яка стане наскрізною у творчості Лесі Українки. Потреба “власної хати”, тобто своєї держави для народу, розділеного двома імперіями, народу поневоленого і стражденного, витворила поетичне слово авторки “словом-зброєю”, “мечем двосічним”. Це слово захищає, воно і застерігає.

У вірші “Чого марсельську пісню чути?” із циклу “Пісні про волю” є рядки: “Чи се на нас ідуть чужинці / здобуту волю руйнувать? / Чи за ту волю всі вкраїнці / готові одностайно стать?”. Поетична метафора “слова-зброї” увиразнюється у мрії про власне українське військо, що звучить у рефрені “А де ж наша зброя? / Де військо в рядах?”.

Творчість Лесі Українки поєднала мотиви громадські й приватні, драматизм епохи і віру у кращу майбутню долю. Поезію “Хто вам сказав, що я слабка…” (1911) дослідники називають коштовним вінцем лірики Лесі Українки. Цей вірш – ствердження перемоги авторки над собою, всупереч усім підступам долі: “Хто вам сказав, що я слабка, / що я корюся долі? / Хіба тремтить моя рука / чи пісня й думка кволі?”. Використавши паралелізм із порами року, поетеса згадує ранні “жалі та голосіння” своєї музи, що були “бурею весняною, а не сльотою осінньою”.

Осінь її життя принесла ужинок “злотобагряний”. Зима (як посмертна доля) снігом-самоцвітом покриє барви і квітки – тобто викристалізує самоцвіти художнього слова поетеси. Так чотирма строфами вірша Леся Українка не просто проаналізувала власне творче життя – невиліковно хвора, зболена і приречена на фатальний кінець, вона геніально ствердила незламність людського духу.

Про призначення поета і поезії, про безсмертя і силу вільної пісні розмірковувала Леся Українка у багатьох творах. Вірш “Слово, чому ти не твердая криця” своєрідно продовжив мотиви твору “Поет під час облоги”. Поезія як зброя, котрою митець має служити своїй нації, – так розуміла авторка поетичне покликання, так трактувала місію власної музи: “Слово, моя ти єдиная зброє, / Ми не повинні загинуть обоє! / Може, в руках невідомих братів, / Станеш ти кращим мечем на катів”.

Твір характеризується виразним бойовим звучанням, закликом до боротьби проти “твердинь тиранів”, “кайданів” і “катів”. Є у поезії рядки, які виявляють особисту трагедію авторки (“Зброє моя, послужи воякам / Краще, ніж служиш ти хворим рукам!”), драматизують її постать і водночас наближають до читача. Поезія як вогненна сила потрактована у знаменитих Лесиних рядках, що налають пристрастю: “Палкими блискавицями, мечами / хотіла б я вас виховать, слова! / Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, / щоб краяли, та не труїли серце. / щоб піснею були, а не квилінням. / Вражайте, ріжте, навіть убивайте, / не будьте тільки дощиком осіннім, / палайте чи паліть, та не в’яліть!”. Любов Лесі до рідної землі, до свого народу наснажувала її віру у краще майбутнє українців, її пристрасне прагнення до волі. “Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, / той не вмре, не здобувши нового добра”, – стверджувала поетеса у вірші “Мріє, не зрадь!..”, навіяному подувами весни 1905 року.

Аналізуючи розмаїття мотивів лірики Лесі Українки, Іван Денисюк зауважив: “Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула “дихать вогнем” як лицарка української поезії. А в хвилини інтермецо між поезією патріотичного обов’язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, “мирної тональності”. Тональності, у якій сприймала природу, вдаючись до мажорної гами, до світлої тональності, як-от:”Чому ж би їм не злинути угору. / мов жайворонка спів, дзвіночком срібним? / Чом не розсипатись над чорною ріллею, / мов дзвінкий дощ, просвічений промінням?”

Поезія Лесі Українки “Ви щасливі, пречистії зорі” перейнята своєрідним космізмом, а зорі виступають символом високого, чистого начала, яке авторка сповідувала упродовж усього життя. Зорі – один із її найулюбленіших образів, присутній у ліриці пейзажній та інтимній. Має рацію літературознавець Микола Зеров, стверджуючи, що “з усім героїзмом своїх почувань, з усією напруженістю волі, з усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чеснот, Леся Українка скрізь і завжди зостається жінкою. Її поезія набуває надзвичайної чистоти й прозорості “вічножіночого”: “Нічка тиха і темна була. / Я стояла, мій друже, з тобою: / Я дивилась на тебе з журбою, / Нічка тиха і темна була”.

У поезії “Забута тінь” Леся Українка демонструє несподіваний поворот теми про безсмертну пару – Данте й Беатріче, – нагадавши читачеві про Дантову дружину, яка розділила з флорентійським вигнанцем “твердий вигнання хліб”, розпалила йому багаття “серед чужої хати”, стала опорою на чужині. А по її сльозах, “мов по росі перлистій, / Пройшла в країну слави – Беатріче!”. Інтимна лірика Лесі Українки, її особлива образність виразно засвідчують надзвичайну чутливість поетеси і блискучий дар її художньої реалізації.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

“Поетичне слово доспіло” (Іван Франко) – Леся Українка (1871-1913)