Чи має право людина вважати себе вільною від нелегких проблем життя свого народу? Чи може вона задля спасіння своєї душі відокремитися від співвітчизників, що потерпають у біді, і остаточно вирішити для себе:
Щезло все, дрібне, болюще,
Що чуття в душі ворушить
І увагу відвертає
Від найвищого єства.
А чи дійсно це рішення є остаточним? Чи варто, відмовившись від “єдиного бажання вічного спокою”, відкинути все те, що ранило душу: “невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа”?
Ці питання морального вибору
Ми з хвилюванням стежимо за тим, як релігійні егоїстичні бажання “старця Йвана”, що проводить дні у молитвах та “неподвижно спочиває”, поступаються перед болем за рідну землю:
Та невже ж та Україна –
Сей квітчастий рай веселий,
Се важке, кроваве пекло –
Ще для мене не чужа?
І. Франко дуже переконливо і надзвичайною художньою майстерністю
Ми бачимо, як душу Івана Вишенського вже майже повністю огорнула ідея відречення від світу. Та досить було в його самітницьку печеру залетіти вишневим пелюсткам, і їх дивний, рідний запах нагадав про Україну. А коли з’являється на морі козацька барка і земляки кличуть Вишенського на батьківщину, його патріотичні почуття беруть верх, відроджують сили. Таким чином, його переконання:
Що мені до України?
Хай рятується, як знає, –
А мені коли б самому
Дотиснутись до Христа, –
переростає у самокатування:
І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасіння дбати там, де гине міліон?
І. Вишенський робить свій вибір, гаряче бажаючи повернутися на Україну, щоб допомогти своєму народові у важку годину випробувань:
Дай мені братів любити і для них життя віддати!
– благає він у Господа. І Всевишній, неначе благословляючи старця, окриляє його душу:
Легко, легко так зробилось, щезла дика тривога, ясна певність розлилася у обновленій душі.
Образом свого героя Іван Франко проголосив клятву вірності рідному народові, вказуючи й нам на ті споконвічні моральні цінності, які стоять понад усе в серці та житті справжнього патріота.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)