ВИШЕНСЬКИЙ ІВАН (бл. 1550 р., м. Судова Вишня, тепер Львівської обл. – після 1621 р. на Афоні) – письменник – полеміст, мислитель.
Про його життя відомо небагато: Іван – це ім’я чернече, а Вишенський могло означати місце народження, хоч у м. Судова Вишня фіксується прізвище Вишенський (В. Щурат). Навчався спершу в рідному місті, потім у Луцьку, де був близький до римо-католиків. Знання європейської мислительної літератури (латино – мовної) – Еразма Роттердамського, Т. Мора, Т. Мюнцера та ін. свідчить: заява мислителя про те, що він не
У перший період життя був близький, очевидно, до протестантів (социніан), бо його ідея церкви без владик – реформаторська. Пережив якусь душевну драму, очевидно, після зіткнення з єзуїтами, після чого зблизився з львівськими братчиками. Певний час був пов’язаний із Острозьким літературно-науковим гуртком другої половини XVI ст.
У 80-х роках переселився на Афон, звідки надсилав в Україну свої послання, писані в стилі послань апостола Павла. У 1604 р. відвідав Україну, два роки жив у Львові, Скиті Манявському та інших місцях. 1606 р. знову повернувся
До нашого часу дійшло 16 трактатів і послань Івана Вишенського, 10 із них він об’єднав у рукописну “Книжку”. Її побудовано за зразком “Книжиці”, що вийшла в Острозі 1598 р. “Книжку” полеміст надіслав в Україну не раніше 1599 р. й не пізніше 1601 р., сподіваючись, що її читатимуть по братствах і видадуть друком. Ще до укладання “Книжки” було надруковано “Послання до єпископів” (Острог, 1588). Є думка, що близько 1609 р. Іван Вишенський послав в Україну другий звід послань, які ніби складають другу “Книжку”. Окремо стоїть “Видовище мисленне” – останній твір полеміста, написаний на переклад 10-ї книги Іоанна Златоустего “Книга про священство” (Львів, 1614) у 1615-1616 рр., де він обстоює свою відстороненість від світу.
У першій “Книжці”, крім суто полемічного завдання поборювання унії та римо – католицької конфесії, в якій перебувала так звана “католицька русь”, Іван Вишенський витворив свою утопічно-мислительну систему, побудовану на апології бідності та глупоті, вищої за всякий розум (за апостолом Павлом), що є своєрідною філософською дискусією із “Похвалою глупоті” Еразма Роттердамського. Людська цивілізація, за Іваном Вишенським, розвивалася до певної пори гармонійно, але після розколу християнства згублено колишню правду, отже, людям треба повернутися до попереднього стану розвитку, до первісної глупоти, тобто чистоти, первісної освіченості. Відкинувши латинську систему освіти, побудовану “на стихіях світу”, слід побудувати “розум… духовний, простий, смиренний, покірливий і мовчазний”.
Оновлені люди мають складати нове суспільство (церкву), очищене й праведне, що стане шляхом для осягнення ідеалу золотого тисячолітнього царства, яке може бути здобуте, коли кожна людина поставить собі за мету моральне вдосконалення. Тоді таке суспільство стане образом і подобою “горньому, небесному небу”, посередині якого буде посаджене “розумне дерево вічного життя”. В ідеалі мислитель бачив суспільство, складене з громад (братських спілок), подібних до ранньохристиянських, без приватної власності або з дуже обмеженою, заробленою власною працею, без панів, царів, владик, які є породженням неправедного розвитку суспільства.
Мислитель гостро заперечував самовладні форми правління (папізм). Загалом така система укладається в контекст західноєвропейських утопій XVI – першої половини XVII ст., має паралелі і в тогочасній польській літературі.
Іван Вишенський не прийшов до гуманізму, хоч елементи гуманістичного світогляду в нього є (наприклад, співчуття до простолюду). Його гостра релігійна ортодоксальність, зокрема зневага до всього, що не стосувалося “вічного спасіння” (земна краса, мистецтво, народні звичаї, радощі життя), а також заперечення національних вартостей спричинили те, що його послання не справили належного впливу на суспільство, зокрема на братства, як сподівався мислитель, що й привело його до самоізоляції від світу.
Твори другого періоду (друга “Книжка”) вже не позначаються такою силою пристрасті, як першого, і є не спробою навчити світ, як йому жити, а обороною власних поглядів, що привело до духовного й мислительного занепаду полеміста й знеохотило його до суспільних змагань. У стильовому ключі твори Івана Вишенського є зразком раннього українського літературного бароко.
Літ.: Сумцов Н. Иоанн Вышенский // Киев. старина. 1885. № 4; Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской літературы XVI – XVII в. Л., 1926; Єрьомін І. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. К, 1959; Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI – XVIII ст. К., 1964; Франко І. Іван Вині енський та його твори // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1981.
Т. 30; Яременко П. Іван Вишенський. К, 1982; Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI – першій пол. XVII ст. К., 1984; Шевчук В. Іван Вишенський та його послання // Вишенський І. Твори.
К, 1986; Шевчук В. Я прагну бути корисний рутенам: Е. Ротгердамський і давня українська література 11 Дорога в тисячу років. К., 1990.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)