Євген Маланюк певною мірою залишається таємничою постаттю для сучасного українського читача. Перш за все тому, що широкий загал познайомився з його творчістю досить недавно, а також, тому, що поезія митця – інтелектуальна, глибоко філософічна, сповнена символічних означень та складних метафор і алегорій.
Роздумуючи над роллю митця в суспільстві, Є. Маланюк виділяє два типи творчих особистостей – геніальні й талановиті. Розуміння різниці між двома цими типами досить складне, але в загальних рисах виглядає таким чином: талановиті –
Для поета митець – це людина, яка наближається до статусу боголюдини, тобто Христа, оскільки він осягає вічні істини буття і оперує ними у своїй творчості. У своєму творчому вивищенні митець для Маланюка єдиний з народом, нероздільний з ним, він всотує в себе відчуття національної приналежності на рівні підсвідомості. Справжній поет завжди представляє націю, бо
Таким чином, для Маланюка мистецтво – це не вияв суб’єктивного світосприйняття автора, а виявлення національного духу в художньому творі. Саме такий підхід до ролі митця й мистецтва послідовно реалізується в його поетичній творчості. Митець – це в поезіях Маланюка перш за все співець, носій колективної пам’яті.
Для символічного окреслення ролі митця поет часто використовує такі означення, як “ремісний” і “майстер”, які, на мою думку, виражають рівень поетичного мислення:
Ось вічність, ось – крізь хмар прозорі пасма…
Мою гортань стиска холодна спазма:
Стає майстром вчорашній ремісник.
У поетичному мисленні Маланюка Муза також часто виступає в образі в’язальниці, а процес творчості асоціюється з важким процесом жнив:
Все жну жита необоримий,
Від поту праці вже сліпий,
І Муза перевеслом рим
Ось в’яже строф моїх снопи.
В такому контексті слово – це зерно, яке має впасти на плодючий грунт, але треба відсіяти від кожної зернини-слова пустий кукіль:
Та не помре земля повік:
Під засів панахид осінніх
Прокинеться життя в насінні,
Яке посіяв Чоловік.
Митець несе на собі величезну відповідальність перед суспільством, відіграє в його житті надзвичайно важливу роль, і осмислення цієї ролі в поезії Є. Маланюка відбувається через символи Месії, Предтечі, апостола, Мойсея, шестикрила, які мають філософський характер, підкреслюючи драматизм осмислення проблеми:
А я мушу незморено – просто –
Смолоскипом
Тобі
Одній,
Я – кривавих шляхів апостол –
В голубі невечірні дні.
Можливо, маючи на увазі й себе самого, Є. Маланюк писав: “Геній поневоленої нації завжди є скаліченим Прометеєм”. Поетові доводилося страждати через усвідомлення гнобленості своєї нації і своєї відокремленості від неї, тому його ліричний герой часто драматично сприймає дійсність, він самотній, несприйнятий суспільством, якому віддано служить:
Все протинає зір.
Гірка і марна втіха –
Все бачити і чуть і в людях, і в речах,
Іти різь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,
І слухать самоту в безрадісних ночах.
Однак навіть несприйнятий нацією поет не здатний зрадити свій народ і віддатися служінню чистому мистецтву, зосередитися тільки на самому процесі творчості. Поет досягає у своєму служінні якоїсь трагічної граничної точки, що зрідні розп’яттю Христа, повній самовіддачі:
На хресті слова розіп’ятий
Цвяхами літер,
Один…
У творчості Є. Маланюка продовжується також традиційний для класичної української літератури мотив протистояння злу за допомогою поетичного слова, використання його як зброї, у зв’язку з чим виникає образ поета-борця:
І зло бушує, як повінь,
І зло поглинає світ…
Поможи мені лезом любові
Виконати заповіт.
У ліриці останніх років ліричного героя-борця все більше заступає філософ, який споглядає дійсність у пошуках сенсу буття. І для митця ця зміна своєї сутності є ніби самозрадженням:
Я зраджую самого себе
– для Тебе, для Тебе.
Бачиш, пишу вже не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму, ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
І не зазнає
Консонансу рими.
Тема митця й мистецтва є однією з провідних у творчості Є. Маланюка й значною мірою проявляє процес авторського самоусвідомлення, творчого розвитку.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)