Євген Маланюк є представником так званої “Празької школи” українських письменників. Це літературно-мистецьке угруповання можна вважати одним з найпрогресивніших в українській літературі XX століття. “Празька школа” опанувала досвід сучасної їй європейської поезії, зумівши синтезувати модернові впливи й суто національну змістовність на одному поетичному просторі.
Євген Маланюк звичайно об’єднував свої поезії в цикли, і це є однією з характерних ознак його творчості. Один із циклів має назву “Сучасники”. Розуміючи,
Навколо – хащі й печеніги,
А в кельї – тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги
І Ви – алхімік мудрих слів.
“Алхімік мудрих слів” – яке це вдале означення! Адже Максим Рильський, якому присвячений вірш, дійсно багато працював над удосконаленням рідної мови, перекладав найкращі твори зарубіжних поетів. Він є одним з тих, завдяки кому українська мова на колишньому радянському просторі взагалі збереглась.
Інший вірш циклу “Сучасники” присвячений
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи.
І, здавалося, – вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи…
Ще один сучасник – Тодось Осмачка. Для Маланюка це не просто поет, а символ. Смерть Тодося Осьмачки є непоправною втратою для української літератури:
Не хочу – ні! – цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмачка – символ, як Вій від мук незрячий.
Поет-бунтівник, поет-правдолюбець загинув задля свободи й щастя рідної землі. Осьмачка був упевнений, що український народ має невід’ємне право на вільне, самостійне життя. І ця спрямованість творчості поета знаходить живий відгук у сповненому скорботи жалобному співі Євгена Маланюка.
Та не лише про своїх талановитих сучасників думав поет. У збірці “Земля й залізо” є вірш під назвою “Шевченко”, в якому Євген Маланюк розмірковує про роль Великого Кобзаря в українській літературі. Автор вважає Шевченка явищем набагато змістовнішим, ніж ми звикли це уявляти.
Роль Кобзаря – майже космічна, це “бунт майбутніх рас, полум’я на котрім тьма розтала”. Але поруч – “усміх, ласка, мати і садок вишневий коло хати”.
Євген Маланюк помер 1968 року, коли вже відгриміли буревії війн та смут і світ людей намагався заспокоїтися хоч на коротку мить. Поетові довелося мати славних сучасників. На жаль, час виявився для більшості з них надто жорстоким.
Але в сповненій експресії та живого співчуття поезії Євгена Маланюка завжди живуть люди – легенди українського світу. І Україна вдячна Маланюкові за палку синовню любов, яку він проніс крізь усе своє життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)