ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСЬКІ ЗРУШЕННЯ В ПОЕЗІЇ середини – другої половини XIX ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВІДНИХ ШЛЯХІВ РОЗВИТКУ ПОЕЗІЇ СЕРЕДИНИ XIX ст.
Принципи “чистого мистецтва” в поезії
У середині XIX ст. теорія “чистого мистецтва” (“мистецтва для мистецтва”), відома ще від античних часів, набула “нового дихання”. У Франції її прихильники – поети Шарль Леконт де Ліль (1818-1894), Теофіль Готьє (1811-1872), Жозе-Маріа де Ередіа (1842-1905), Теодор де Банвіль (1823-1891) – об’єдналися в групу “Парнас” і надрукували три
Уже сама назва цього угруповання свідчить про небажання його учасників порушувати соціальні проблеми, притаманні реалізму. Адже в давньогрецькій міфології Парнас – це гора, де перебували Аполлон і Музи, які служили лише високому мистецтву.
Водночас парнасців не влаштовував і емоційний суб’єктивізм романтиків, які звеличували творчу розкутість митця (атрибутом якої, як ви вже знаєте, часто була принципова незавершеність, “геніальна хаотичність” художніх творів). Парнасці ретельно “шліфували” кожен свій твір, кожен його рядок, кожне слово, а
1 Ремінісценція (від латин, reminiscentia – спогад) – риси, що викликають спогади про інший твір мистецтва.
Не буде перебільшенням твердження, що, на відміну від прози, лірична поезія в європейських і американській літературах і в епоху реалізму залишалася переважно романтичною… Від цієї “норми” літературного процесу епохи реалізму істотно відхиляється хіба що російська поезія, у якій справді розвинулася реалістична течія, представлена передусім М. Некрасовим і його школою.
Д. Наливайко
Від романтизму парнасці успадкували його прагнення до екзотики, неприйняття сучасного їм світу, оспівування страждання й самотності. Утім, їхній песимізм був позбавлений бунтівної сили романтизму. Художня досконалість творів, прагнення відкривати нові поетичні обрії перетворили творчість парнасців на визначне художнє явище.
Щоправда, іноді їм дорікали, що їхня поезія неемоційна, “холодна”. “То й що ж, – відповідали вони на такі закиди, – адже мармур античних статуй теж холодний, але попри це людство не знало вищої краси”.
З презирством ставлячись до моралізаторства деяких творів реалізму, вони стверджували, що висока моральність притаманна лише високому мистецтву (сліди цієї естетичної установки ми згодом побачимо у творчості О. Уайльда, який стверджував: “Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе”). Одним з найавторитетніших парнасців був Теофіль Готьє, який з викликом заявив: “Прекрасним є лише те, що нікому й нічому не служить, а все корисне – потворне”, а чи не найталановитішим з них вважався Шарль Леконт де Ліль, небезпідставно проголошений “королем поетів”.
У Росії принципи “чистого мистецтва” сповідував Афанасій Фет (Шеншин). Його бачення ролі мистецтва було діаметрально протилежним позиції “поета-громадянина” М. Некрасова. Тому в тогочасній російській поезії визначали два спрямування: “некрасовське” (громадянська лірика) і “фетівське” (інтимна лірика).
Група “Парнас” і українська поезія На початку XX ст. українські поети почали шукати нові шляхи розвитку літератури, орієнтуючись на кращі світові зразки. Так, група “неокласиків” і, зокрема, її засновник Микола Зеров звернули пильну увагу на творчість “парнасців”. Як поетичний маніфест звучить його вірш “Pro domo”, у якому названі згадані нами імена французьких поетів:
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!
Що не митець, то флегма і сіряк,
Що не поет – сентиментальна кваша…
О ні! Пегасові потрібна паша,
Щоб не загруз у твані неборак.
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я.
Афанасій Фет – надзвичайно тонкий і навіть віртуозний лірик. Деякі його твори написані так майстерно, що їх навіть можна читати у зворотному порядку майже без утрати сенсу! Наприклад, поетичний шедевр, у якому немає жодного дієслова:
Шепіт… Ніжний звук зітхання…
Солов’їний спів…
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.
Ночі блиск… Тремтіння тіней…
Тіні без кінця…
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця…
У хмаринках – пурпур рози.
Відблиск янтаря…
І цілунків пал, і сльози,
І зоря, зоря!
Такими є найзагальніші штрихи до портрета дуже непростого і розмаїтого періоду розвитку світової поезії середини XIX ст.
Декадaнс (фр. decadence – занепад) – загальна назва явищ європейської культури другої половини XIX – початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тенденціями індивідуалізму. Складне й суперечливе явище, що має витоки в кризі суспільної та індивідуальної свідомості, розгубленості багатьох митців перед гострими життєвими суперечностями, що постали в тогочасній ситуації. Так, принципове ігнорування політичних і громадянських тем і проблем митці-декаденти вважали як виявленням, так і неодмінною умовою свободи творчості та особистості.
Характерними виявами настроїв Д. були: 1) у життєвій позиції митців – глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й у естетичній зверхності над “натовпом” (дендизм); 2) у творчості митців – надання переваги форми над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності – парнасизм), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло “обраних” інтелектуалів. Настрої Д. притаманні творчості Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо й О. Уайльда).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)