1956 р. суспільство засудило сталінізм і його звірства, було звільнено з таборів мільйони засуджених, зокрема и тих українських письменників, які там вижили. У літературу повертаються імена майстрів “розстріляного Відродження” – Миколи Куліша, Михайла Зерова, Григорія Косинки, Валер’яна Під могильного, Євгена Плужника та інших. Починається реабілітація особистого, народного, національного в літературі 60-х рр. XX ст.
Піднялася “залізна завіса”, яка розділяла СРСР і Захід. Суспільство намагається надолужити втрачене: засвоюються
Відродження зрусифікованих душ ішло ніби спонтанно, але прискорено, усвідомлено.
У прозі другої половини 50-х рр. XX ст. йде процес “реабілітації” людини й водночас героя, бо в попередні десятиліття радянські письменники писали не про окрему особистість, її щоденне буття, а про маси, масштабні історичні
Утверджуючи ідеали добра, правди, краси, справедливості, лірико-романтична проза виразно акцентувала увагу на позитив – йому героєві, носієві ідеалу – простій людині, як правило, безкомпромісній, духовно багатій, високій у прагненнях, що немовби вгамовує одвічну тугу за людиною, яка не гнеться під тягарем життя, а навпаки – випростовується на повен зріст. У річниці її постали романи Олеся Гончара “Людина і зброя”, “Тронка”, “Собор”, “Циклон”, “Твоя зоря”; Михайла Стельмаха “Правда і кривда”, “Дума про тебе”, “Чотири броди”.
Наприкінці 50-х – у першій половині 60-х рр. XX ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, “картинка” настроїв, освітлений внутрішнім світлом пейзаж – усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. Є. Гуцало широко використовував у своїй творчості цей жанр. У ліричній прозі застосовується персонажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем.
Тому на всьому лежить відсвіт героя – його світобачення, світорозуміння.
У 60-х – 70-х рр. XX ст. активізується конкретно-аналітична проза, яка культивувала психологічний аналіз. Герой розвивався за власного логікою характеру, був непрогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту), бо мав свій погляд на суспільний розвиток. Усе мало бути так, як у житті – це основне гасло прози цього спрямування.
Яскравими представниками такого роману є Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Юрій Щербак та інші.
У 70-х рр. XX ст. активно розвивається химерна проза. Найбільшого розголосу набули романи Василя Земляка “Лебедина зграя”, Володимира Яворівського “Оглянься з осені”, Євгена Гуцала “Позичений чоловік… “; повісті Володимира Дрозда “Ирій” та “Самотній вовк”, написані в цій стильовій манері.
Основними ознаками такої прози є “химерне” мислення, якому притаманні часопросторові зміщення, метаморфози з героями, відверті алогізми: тут герой може природно перетворитися на їжачка, груші – вирости на вербі, а домовичок – сидіти серед людей у хаті и грітися на жердині. Не чужі їй емоційність, експресивність письма, напівфантастичність образів.
Українська література в другій половині 50-х – 80-х рр. інтенсивно культивує історичну прозу. Визнання читача дістали романи Семена Скляренка “Володимир”, “Святослав”, Романа Іваничука “Мальви”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю”, “Черлене вино”; Романа Федоріва “Жбан вина”, Юрія Мушкетика “Яса”, Івана Білика “Меч Арея”, “Похорон богів” та інші.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)