Величезну роль у становленні й розвитку французького романтизму відіграв Франсуа Рене де Шатобріан, який виступив водночас із Ж. де Сталь та її групою. Але його ідейно-художні шукання розвивалися в іншому напрямі і йому судилося стати зачинателем інших течій і тенденцій у французькій романтичній літературі. Якщо для згаданої групи був характерний тісний зв’язок з Просвітництвом, еволюція його дискурсів і структур та їх трансформація, то творчість Шатобріана була передусім реакцією на Просвітництво й розривом з ним. її пафос полягав зрештою
Постать Шатобріана не слід спрощувати й перетворювати його на зачинателя “реакційного романтизму” у французькій літературі – на противагу зачинательниці “прогресивного романтизму” мадам де Сталь, як це робилося в радянському літературознавстві. Подібні дефініції, засновані на політико-ідеологічних критеріях, є чимось зовнішнім до художнього процесу й науково безплідним. Та й з цього погляду Шатобріан є постаттю неоднозначною, він прожив довге життя і пережив
Безперечно, магістральний розвиток його творчості пролягав у означеному напрямі, але не варто на цій підставі кваліфікувати його як реакціонера. І ним, і всім романтизмом здійснювалося те, що можна назвати “запереченням заперечення”. Адже Просвітництвом було заперечено й відкинуто немало духовних та художніх цінностей, пов’язаних із середньовічною та християнською культурою, і їх реабілітація та поновлення романтиками (у Франції передусім Шатобріаном та його школою) було необхідним і плідним для повноти розвитку духовної культури, в тому числі й літератури.
Звертаючись до Шатобріана, варто належною мірою брати до уваги ставлення до нього на батьківщині, яке є разючим контрастом тому, що панувало в колишньому СРСР. У Франції традиційно вбачають у ньому одну з центральних постатей літератури епохи романтизму, великого письменника-класика. Генерал де Голь навіть заявляв, що Шатобріан є таким же уособленням французької літератури, як Данте – італійської, Шекспір – англійської чи Гете – німецької.
Народився Шатобріан 1768 р. у Бретані на заході Франції в аристократичній родині. В молодості великий вплив мав на нього Руссо, крізь призму руссоїзму дивився він тоді як на природу, так і на суспільство. Початок літературної творчості Шатобріана відноситься до кінця 80-х років, коли була написана віршована ідилія “Сільське кохання” і зроблені начерки роману “Начези”. Начези – Це назва індіанського племені в Північній Америці, роман мав зобразити “природну людину”, що живе в гармонії зі світом і не знає зла цивілізації.
Згодом Шатобріан розповів у передмові до першого видання повісті “Атала”: “Я був ще зовсім молодим, коли задумав написати епопею про людину природи або зобразити звичаї дикунів… Я накидав дещо з цього твору, але скоро помітив, що моїм описам бракує правдивості і що мені, щоб створити правдиві образи, необхідно за прикладом Гомера відвідати країну, яку я хотів зобразити”.
Такою була принаймні одна із спонук подорожі до Північної Америки, в яку Шатобріан відбув у 1790 р. Мандри первісними лісами і преріями Америки (тоді європейцями була обжита лише порівняно неширока смуга вздовж атлантичного побережжя), зустрічі з індіанцями залишили глибокий слід у пам’яті письменника і тривалий час живили його творчість. Ці враження, зокрема, формували притаманне Шатобріану нове відчуття природи і його пейзажний живопис, які вразили сучасників своєю незвичайністю. В Америці він писав “Начезів”, а завершив цей великообсяговий рукопис уже під час еміграції в Лондоні. До нього входили також повісті “Атала” й “Рене”, але в їх першому варіанті, дуже відмінному від остаточного.
Розпочатий як роман, цей твір був перероблений в епопею, що віддалено нагадує якусь “індіанську “Іліаду”, а загалом він залишився непомірним за розміром і аморфним рукописом, із якого автор багато брав для наступних творів, зокрема для “Есе про революції” і “Генія християнства”.
На батьківщину Шатобріан повернувся у 1792 p., коли Французька революція наближалася до кульмінації. Він застав свою родину в стані бідування – на неї вже поширився гнів “революційного народу”. Без ентузіазму приєднався Шатобріан до роялістської армії принца Кон-де, яка виступила проти республіки, а після невдачі цього виступу емігрував у 1793 р. до Англії, де провів сім років.
В еміграції Шатобріан написав “Есе про революцію” (1797), оцінюване в радянських підручниках як “контрреволюційний трактат”, ледь не як політична програма контрреволюційного дворянства. Насправді ж це есе, ці роздуми у вільній, підкреслено суб’єктивній формі, написані Шатобріаном ще у “вільнодумний період”, дуже далекі від подібних інтенцій. Від партії контрреволюції тут він відмежовується, характеризуючи себе як прибічника “релігії свободи”, котрі однаково зле почуваються за будь-якого політичного режиму. Революцію, що відбувалася на його очах, він схильний осмислювати як відплату феодально-абсолютистському суспільству за його тяжкі гріхи й кричущі пороки. Критика цього суспільства, монархії і церкви, витримана переважно в руссоїстському дусі, посідає значне місце в творі.
Водночас він іронізує над просвітниками, які кликали до руйнування старого ладу, але, як виявилося, нічого надійного взамін вони не змогли запропонувати. Деякі із цих “знаменитих філософів”, саркастично зауважує Шатобріан, вважали, що “під владою каналій із Сент-Антуанського передмістя можна бути щасливішим, ніж під владою версальських чиновників”.
Репрезентуючи себе як адепта “релігії свободи”, Шатобріан однак вважає політичну свободу чимось цілком ілюзорним. Єдина дійсна і в принципі досяжна свобода – це свобода духу й сумління, несумісна з будь-яким політичним режимом. Тут Шатобріан розвиває ідею, яка знайде жвавий відгук у романтиків. За Шатобріаном, доля носіїв такої свободи, дарованої людині природою, завжди драматична, в суспільстві вони приречені на самотність і страждання.
Звідси притаманне їм прагнення до втечі від суспільства та його установ. Тут уже маємо справу з романтичною парадигмою, вихідною концептуальною схемою, до якої сходяться численні явища тогочасної літератури. І характерно, що “Есе про революції” завершується розділом “Ніч серед дикунів Америки”, де автор розповідає про те, як він вперше відчув таку свободу, скинувши з себе тягар суспільства, в лісах Америки.
В еміграції, страждаючи від злиднів і хвороб, Шатобріан переживає світоглядний перелом і з “вільнодумця” перетворюється в християнина. Якщо вірити самому Шатобріану й деяким його біографам, сталося це ледве не протягом однієї ночі 1798 p., під впливом передсмертного листа матері, отриманого ним вже після її смерті. Цей перелом, це “навернення до християнства” інтенсивно позначилися на творчості письменника, яка відчутно набуває іншого змісту й спрямованості. І якраз у цей час розпочинається період його найбільшої творчої активності.
Сам Шатобріан у своїх мемуарах, “Замогильних записках”, поділив своє життя на три періоди залежно від переважаючого роду занять. “Коли смерть опустить завісу між мною і світом, – писав він, – то побачить, що моє життя поділяється на три акти. Протягом першого, моєї молодості, майже до 1800 р., я був солдатом і мандрівником; з 1800 і по 1814 p., в часи Консульства й Імперії, я був літератором; з часу Реставрації і донині моє життя належить політиці”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)