Чи не найвиразнішим взірцем французького романтизму досі залишається роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Яскраві картини життя далекого минулого, незвичайний сюжет, драматичні долі героїв – все це робить шедевр Гюго популярним і сьогодні. У ньому є і перебільшення, і гротеск, і безліч виняткових ситуацій у сюжеті.
Сутність образів розкривається у Гюго не стільки на основі розвитку характеру, скільки в протиставленні іншому образу.
У системі персонажів у творі чітко виявляються контрастні пари: потворний Квазімодо
На контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом: глибина любові, ніжність і тонкість почуття у Есмеральди – і нікчемність лише зовні блискучого, а насправді байдужого і глухого до почуттів капітана Шатопера.
Виразно романтичним образом у творі є красуня Есмеральда, у якій письменник вбачав втілення
Дівчина танцювала, пурхала, крутилася… і щоразу, майнувши повз просвітленим обличчям, засліплювала блискавичним поглядом своїх чорних очей… Тоненька, тендітна, з оголеними плечима і стрункими ніжками, що зрідка вихоплювалися з-під спіднички, чорнява, швидка, як оса, у золотистому корсажі, який щільно охопив талію, у строкатому платті, випромінюючи очима радість, вона воістину здавалася істотою неземною”.
Як бачимо, автор використовує в портреті контрастні тони, емоційно насичені епітети, наголошуючи в такий спосіб на складному й неоднозначному характері своєї героїні.
Спираючись на закони романтичного мистецтва, Гюго вибудовує сюжет так, що і взаємини між героями набувають виняткового, перебільшеного характеру.
Квазімодо, Фролло і Феб – всі троє люблять Есмеральду, але у своїй любові кожен протистоїть іншим двом. Фебу потрібна лише коханка. Фролло ледь стримує свою пристрасть до Есмеральди, хоча одночасно ненавидить дівчину, що стала об’єктом його бажань. Квазімодо ж любить дівчину самовіддано й безкорисливо. Він протистоїть Фебу і Фролло як людина, позбавлена у своєму почутті і краплі егоїзму, і уже це вивищує його над ними.
Окремо слід відзначити, що потворна зовнішність Квазімодо є втіленням звичного для романтиків прийому гротеску. У такий спосіб автор ще більш увиразнює думку, що не зовнішня, а насамперед духовна краса важлива в людині.
Так виникає новий план контрасту: зовнішній вигляд і внутрішній світ персонажа (Феб гарний, але душевно ниций; Квазімодо ж потворний зовні, але прекрасний душею). Ці контрасти – не просто художній прийом, а відображення насамперед світосприйняття автора, його ідейних переконань.
Узагалі, романтичний принцип відображення життя є провідним у “Соборі Паризької Богоматері”. Дія в романі постійно відбувається за надзвичайних обставин, що поступово наводить на думку про вплив нездоланного фатуму на життя персонажів. Наприклад, Есмеральда гине в результаті дій безлічі осіб, які бажають їй тільки добра: численної юрби бродяг, що атакують Собор, аби її визволити; Квазімодо, що захищає Собор; П’єра Гренгуара, який виводить Есмеральду за межі Собору, і навіть власної матері, що затримує дочку до появи солдатів.
Але за примхливою грою фатуму автор, мабуть, вбачає певну закономірність: за часів середньовіччя на загибель була приречена будь-яка спроба людини відстояти свої права на свободу, кохання, спосіб життя.
Віктор Гюго в “Соборі Паризької Богоматері” зближує жанр історичного роману із романтичною поемою і драмою. Своїх вигаданих героїв письменник зводить до рівня символів, надавши їм глибокої поетичної виразності. Для Гюго-романтика протистояння між Добром і Злом завжди є одвічним у житті.
Водночас у своєму творі він хоче показати рух історії: від страхітливого забобонного середньовіччя до гуманістичного Відродження. Світ нестримних пристрастей, романтичних характерів, несподіванок і випадковостей, образ сміливої людини, що не відступає перед небезпекою, – ось що звеличує Гюго в “Соборі Паризької Богоматері”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)