Тут не випадковий авторський коментар. Уже прочитавши назву, ми змушені звернутися до нього. І загадкове слово – “Посолонь” – відкриває не тільки зміст книги (круговий, обрядовий рух “по сонцю”), але і її композицію, в основі якої – календарний цикл: весна, літо, осінь, зима.
Про свою книгу Ремізів писав: “Моя “Посолонь” – адже це не вигадка, не Твір – це саме собою прийшло – подих і колір російської землі – слова”. І закриваючи книгу, відчуваєш: ми ніколи не читали нічого подібного навіть у народних казках.
Але де тут – народне, і де – своє?
Ми чули про роботу збирачів: бродять по селах, записують, намагаються зберегти особливості мовлення кожного розповідача казок. Видаючи збірник, вони, по можливості, дають різні варіанти казки (класичний приклад збірник Афанасьєва).
Часто до цих збірників звертаються письменники.
У результаті – народжувалася літературна, письмова версія усної казки.
Ремизовское звертання до народної Творчості – не шлях Афанасьєва й не шлях Олексія Толстого. Уже давно замічена одна особливість ремизовского мови: він близький до усного простонародного мовлення. Фраза Ремизова звучить так, що за нею чітко відчувається жест оповідача, його особа.
Так, це, безсумнівно, розповідь – той спосіб оповідання, де особливість мовлення оповідача грає в добутку першорядну роль. Ми знаємо й приклади такого оповідання: “Лівша” Лєскова, “Малахітова скринька” Бажова, казки Бориса Шергина. У Ремизова є книга “Докучання й балагурье”, де він виступає в ролі розповідача казок, – переказує своїм голосом російські народні казки. Але “Посолонь” – це не тільки розповідь.
Автор її писав про особливості своєї роботи: “При відтворенні народного міфу, коли матеріалом може стати потерявшее всякий зміст, але усе що ще звертається в народі, просто, яке-небудь одне ім’я – “Кострома”, ” Калечина-Малечина”, “Спориш”, ” Мара-Марена”, “Летавица” або який-небудь звичай начебто “Дев’ятої п’ятниці”, “Троецыпленницы”, – усе зводиться до різноманітного зіставлення відомих, пов’язаних з даним ім’ям або звичаєм фактів і до порівняльного изуче – нию подібних в інших народів, щоб зрештою проникнути від безглуздого й загадкового в ім’ї або звичаї до його душі й життя, що і потрібно зобразити”.
В “Посолони” Ремізів не просто розповідач казок, але й реставратор. По уламках, уривкам, навіть по одному ім’ю він намагається відтворити споконвічний образ, споконвічний міф. У своїй книзі він виявив себе і як художник, і як учений (у тій же ролі звичайно виступає й реставратор давньоруського іконопису).
Робота ця складна. Коли книга ще була в роботі, він писав своєму знайомому: “Кожна фраза коштує страшно багато часу. Переписую без кінця”.
Чому Ремізів вибрав цей важкий і болісний шлях?
Наприкінці життя він “поділив” письменників на “глазатых” і на “ушатых”. Себе він зарахував до “ушатым”, тобто до тих, хто йде не від зорових вражень, але від чутного слова: “Робота ведеться з боку з якогось голосу, що говорить: це – так, а це – не так”. Ремізів вслухується в кожне слово – і відчуває: “Слово – жива істота – подасть свій голос”.
Але для Ремизова звертання до слов’янської стародавності було не тільки справою ” художника-реставратора”. Це була й спроба знайти втрачені традиції. Весь письменницький шлях Ремизова пов’язаний із традицією давньоруської літератури. Вити може, його думка, що після Петра російська література (починаючи з XVIII століття) пішла “не своїм” шляхом – не позбавлена перебільшення. Але така крайність була неминуча, раз він був настільки чуйний до найдавніших літературних традицій.
Ремізів у своїй творчості наблизив до нас російську стародавність, і початок цього шляху – у книзі “Посолонь”, до якої він все своє життя ставився з особливою любов’ю. Уже в еміграції, у дарчому написі дружині, він сказав про це:
“Більше такого не напишу: це один раз… “Посолонь” із самих земляних Корінь. Це молодість!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)