Лежу на холодній долівці і намагаюсь не дихати, мені не потрібен час, не потрібне повітря – все одно життя вже закінчилося. Я не маю змоги бачити сонце, сонце, яке вже ніколи не зійде для мене. В небі бачу лише пустку і свої очі.
Мій сон пройде крізь час, розірве кайдани невідомого, розіб’є холодну кригу простору… Знову холодний сніг білим дивом органічно поєднується з червоним кольором моєї крові. Легка посмішка і знову забуття… Я знову, скрізь бачу свої очі, – вони пусті, ніякі – це очі давно померлої людини.
Я відчуваю їх
Хмари вкутали землю, сколихнули високі трави, заспокоїли необмежені простори душ. Я кличу їх, та вони вже дуже далеко. Ні мені вже не боляче… Я кожен день хочу бачити свою кров, я не можу без неї, – бо це все що в мене лишилось, все що можу віддати коханим людям… І знову я на землі, знову холодними, сухими вустами припав до зоряного пилу, намагаючись спокутувати свій гріх, та то пусте.
Сон зачиняє двері перед дійсністю, він не хоче її бачити… Заглянь у мою душу – побачиш розбите дзеркало… .
(2 votes, average: 3.00 out of 5)