Збирається віщий Олег-войовник З хазарами знов воювати: За напад – мечам і пожарам прирік
Він ниви хазарські і хати. Із військом своїм, в царгородській броні, Князь їде полями на вірнім коні. Із темного лісу старий чарівник Виходить назустріч поволі,
Перунові1 тільки покірний старий, Провісник він людської долі. В мольбах, в ворожбі все життя він провів. І князь біля нього коня зупинив. “Повідай, улюбленцю наших богів,
Чи скоро я землю покину? Чи скоро, на радість моїх ворогів, Мене покладуть в домовину?
Не бійся, будь чесний
Хоч роки майбутні таяться в імлі… Та бачу я долю твою на чолі. Послухай, що скаже тобі ворожбит: Ти славний своїми боями, І твій ворогами не здоланий щит Царграда оздоблює брами3; І хвилі, і землю скорив ти в бою, І недруги заздрять на долю твою.
І моря бурхливого зрадницький вал Твої не пошкодив вітрила4, Тебе не поранив лукавий кинджал, Ворожа стріла не вразила…
Не відаєш ран ти у грізній броні, Бо є охоронець у тебе в борні.
Твій
Але від свого ти загинеш коня5″.
Олег усміхнувся; одначе чоло Прорізала дума журлива. Він, спершись рукою на бранне сідло, Злізає з коня мовчазливо. І вірного друга князівська рука
Голубить і пестить, прощальна й легка.
“З тобою, мій друже, мій вірний слуга, Пройшов я походи великі; В стремено твоє вже не ступить нога, Нам час розлучитись навіки. Прощай, утішайся у лузі щодня!
Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.
У луг одведіть, де трава запашна, Попоною спину вкривайте, Добірного другові дайте зерна,
Водою з джерел напувайте”. І отроки миттю з конем одійшли, І князю нового коня підвели.
Гуляє з дружиною князь-войовник На славній слов’янській могилі. З ним – гості і друзі,- як ранішній сніг Сьогодні їх кучері білі… Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.
“Та де ж мій товариш, де кінь мій баский? Промовив Олег своїм слугам,- Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий Розкішним він бігає лугом?” І чує слова: на крутому горбі
Давно відпочинок знайшов він собі.
І голову буйну Олег похилив І думає: “Що ж чарування? Коли б не послухав брехливих я слів, Відкинув дурне віщування,
Носив мене б кінь до останнього дня!” І хоче він бачить останки коня.
Ось їде могутній Олег до ріки, З ним гості його посивілі, І бачить: коня благородні кістки Лежать на дніпровому схилі; Їх миє негода, їх порох вкрива,
Над ними шумує шовкова трава.
І тихо ступивши на череп німий, Князь мовив: “Спи, друг одинокий! Тебе пережив твій хазяїн старий, І от як скінчу свої роки,- Не ти на траву упадеш запашну І кров’ю мою там омиєш труну6!”
І мовив Олег тоді друзям своїм: “Чи кістка страшна мені тлінна?” Із жовтого черепа тихо між тим Гадюка7 повзла домовинна; Круг ніг його чорним кільцем обвилась, І крикнув раптово ужалений князь.
Схиляються гості над тілом в журбі, У келихах піняться вина; Князь Ігор і Ольга сидять на горбі8;
Хмільна бенкетує9 дружина. Дружинники згадують юність свою, Коли з ворогами рубались в бою.
Переклад Ю. Карського
1 Перун – у давньослов’янській міфології бог грози (грому). 2 Волхви – у давніх слов’ян: чародії, віщуни, жерці язичеських богів. 3 У давньоруських літописах є оповідь про те, як князь Олег, пішовши війною на греків у 907 році, взяв в облогу могутнє місто Царгород (давньоруська назва Константинополя, столиці Візантійської імперії) та здобув перемогу. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Царгорода.
4 Відомо, що в давній Русі було розвинене кораблебудування і Олег здійснив славетний похід на Візантію Чорним морем. 5 Цікаво, що кінь на Русі вважався символом добра та доброзичливого ставлення до людини. 6 Олег має на увазі обряд поховання. Разом з померлим князем ховали і його коня, вважаючи, що так князеві буде легше дістатися до раю. Очевидно, Олег хотів бути похованим саме з цим вірним бойовим конем.
7 Образ змії, а також образ змія (в інших міфологіях: дракона) у слов’янській дохристиянській міфології є втіленням злої сили, загрози для людини та всього світу. Згадайте українські народні казки (наприклад, “Кирило Кожум’яка” й інші) та давньоруські билини. 8 Літописи свідчать, що над могилою вельмож робили високий земляний насип, на якому справляли своєрідні поминки, тризну. Тут же проводили різні ігри, а на тризнах по князях – і військові бої. Вважали, що душа померлого ще перебуває поряд з живими й радіє іграм. давні слов’яни спалювали померлих або ховали у землю.
Наші предки вірили, що під час спалення душа швидше відокремлюється від тіла і їй легше потрапити на той світ. 9 Язичники-русичі вважали, то під час тризни не можна сумувати, треба радіти за померлого, який потрапив на той світ.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)