Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам.
З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття.
Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий
Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Зовнішній бік його біографії в цей час маловиразний, але внутрішньо це були неймовірно багаті й насичені роки.
Учителювання Б. Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише. У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах.
Виходять у світ його поетичні збірки “Пісні Василя Чайченка” (1884 р.), “Під сільською стріхою” (1886 р.), “Під хмарним небом” (1893 р.), “Пісні та думи”(1895 р.),”Хвилини” (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час. Творчі миті потрібно було викроювати за рахунок сну й відпочинку. “На поезію завжди я мав тільки хороші хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської. Моя пісня – то мій ро-бітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія”, – зізнавався митець.
За час роботи у земстві Б. Грінченко пише дилогію “Серед темної ночі” (1901 р.), і “Під тихими вербами” (1902 р.), публікує п’єси “Лісні зорі” (1897 р.), “Нахмарило” (1897 р.), “Степовий гість” (1898 р.), “Серед бурі” (1899 р.), “На громадській роботі” (1901 р.). Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його “силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява”. Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок “Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” у трьох томах (1895-1899 рр.), “З вуст народу” (1900 р.), “Література українського фольклору (1777-1900)” (1901 р.). У 1902 році письменник перебирається до Києва.
Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці – чотиритомного “Словаря української мови”(1907-1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина.
Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно – 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б. Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі. Життя і діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї.
Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: “Більше працював, ніж жив”. І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність – бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, – важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XІX століття, в найглухішу пору суспільного життя України.
То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського – починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)