Персі Біші Шеллі Вірші

Персі Біші Шеллі Вірші Перекладач: Василь Мисик Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990 Озімандія Я стрів мандрівника – й такі слова

Він мовив: “Статуя серед пустині Стоїть розбита, поряд – голова Пощерблена, і з уст її донині Не стерся усміх владної гордині. Як видно, добре скульптору були

Ті риси знані, що пережили I руку майстра, й серце, що до зброї Та гвалту прагло. Нижче – кілька слів; “Я – Озімандія, я цар царів,

А це;- діла мої. Тремтіть, герої!” Навколо – пустка, та руїни тінь, Німі уламки статуї старої,

Та безконечна мертва далечінь.

Звернення до англійців Нащо, люди, лан орать Для панів, що вас гнітять?

Нащо, люди, пишні шати Для тиранів гордих ткати? Нащо їжу і пиття

Даєте ви все життя Трутням жадним, що повсюди П’ють не піт, а кров з вас, люди? Нащо, бджоли, куєте Стільки зброї й пут на те,

Щоб нікчемні паразити Ваш нектар могли спожити? Де вам голову схилить?

Чим вам серце звеселить? Чи за муки й страх багата Вам обіцяна заплата? Посіви ваші інші жнуть,

Багатства інші дістають. Тчете ви іншим пишні строї I ходять інші в вашій зброї. Оріть, та інші хай не жнуть! Робіть, та інші хай не ждуть!

Тчіть,

але інших не вдягайте I зброю при собі тримайте! Ідіть в льохи, до нір і ям! Палац, що ви звели,- не вам! Навіщо й торгати ці пута:

Ця сталь самими вами кута! Що ж, рийте заступом своїм У землі для себе дім! Тчіть саван і в такій оздобі Ляжте в Англії, як в гробі!

До місяця Чи стомився ти, що зблід, На небо сходячи – і звідти одиноко Зорячи в наш темний світ

Поміж зірок чужих, як журне око, Що міниться, не можучи знайти Достойної для вірності мети? Світові мандрівники

О зіронько, чий довгий слід Осяяв на хвилинку світ, Скажи мені, куди твій літ, В яку нічну домівку?

О місяцю з лицем блідим, Бездомний неба пілігрим, Скажи, за бескидом яким

Кінчаєш ти мандрівку? О вітре, світ тобі – без меж, Усім чужий, немилий, де ж Ти крила втомлені складеш, Чи в лузі, чи на морі?..

Рядки Як розіб’ється лампа, Мертве світло падає в прах; Як розійдеться хмара, Гасне райдуга в небесах;

Як струна перерветься, Уривається пісня жива; Як розмова минеться, Забуваються любі слова.

Як пустелею віє Без музики й світла житло, Так і серце німіє, Коли з нього кохання пішло. Тільки часом журбою

Забринить, як луна між руїн, Як зітхання прибою – По загиблих траурний дзвін. Два серця з’єднала Собі для гніздов’я любов.

Чому ж занедбала Ти спершу надійніший схов? Це ж ти проклинаєш Непевну мандрівку земну!

Чому ж ти шукаєш У непевнім колиску й труну? Тебе ж там, любове, Схоплять бурі в буяння своє;

Там, як сонце зимове, Світлий розум тебе осміє. Перетрухне гніздо – й додолу

Впаде твій орлиний храм, На глум тебе, голу, Залишивши дощам і вітрам.

Прекрасної музики прагне душа, Без неї лілеєю спраглою в’яне. Пролийсь, як вино з чарівного ковша, Як зливи стозвучної срібло жадане, Що раптом на зсохлу долину линe

I збудить від спраги і млості мене! О ні, не спиняйся, хай швидше моя Минаєтся млость, бо терпіти несила; Нехай відпускає проклята змія, Що в серце турбота щоденна вселила!

Ця злива рясна, як всевладна весна, І серце, і мозок проймає до дна. Як подих фіалки, що в’яне в траві Де-небудь край озера срібного в пущі,

Де полудень палить пелюстки живі, Куди не заходять тумани живущі, I гине фіалка, віддавши свій пах

Вітрам, що гуляють, легенькі, в лугах; Як той, хто з чудесного келиха п’є Шумний, булькотливий, розіскрений трунок, Кому чарівниця могутня дає,

Як заклик до втіх, дорогий поцілунок… Хмара Я свіжі краплини на гори й долини Несу з морів, з океану; В годину жарку я квітці й листку

Дарую тінь пожадану. Росинка мала з-під мого крила Розбуркує брость на вітті, Що й неньці-Землі не приспать її,

Танцюючи на орбіті. Ударами граду долину й леваду Вибілю – і потому

Знов сиплю дощ на болото й трощ I тішусь гуркотом грому. Я снігом сіюсь, я вихором віюсь На горді бескиди й скелі,

I сплю дорану в обіймах бурану На білій пухкій постелі. Моя провідниця – ясна блискавиця – На башті в мене чатує, Тим часом як грім у трюмі моїм, Прикутий до дна, лементує.

Над морем, землею пливу я за нею, Над сивий глиб океану. Де духи стихій усміхаються їй

I кличуть до себе кохану. Вона ж – мов не чує – і далі кочує Над ріки, озера й гаї

В невтомнім шуканні, в незгаснім коханні До того, з ким серце її,- I бачу я, сонна, з небесного лона,

Як ллє вона сльози свої. Криваво зайнявшись, огненно розп’явшись, Світанок мене кульбачить, I рясно іскриться, де рання зірниця, Вже мертва, ледве маячить.

Так цар птахів на один із верхів Вулканного високогір’я Злітає на мить – і злотом горить

Його карбоване пір’я. Там вечір настане – і в море багряне Проллє спочинку олій, I небо напне на обличчя земне Малиновий присмерк свій,

I сплю я тоді, як голубка в гнізді, В безмежності золотій. Та діва білява, та лагідна пава,

Що смертний місяцем зве, У ночі безмовні в легкій моїй вовні Так легко й рівно пливе. Коли ж під ходою, лиш духам чутною, Намет розірветься мій,

Загляне в ту дірку, немов у кватирку, Зірок зацікавлених рій. I тішить мене їх мелькання дрібне В замісячному прозорі – I я не стуляюсь, і вниз видивляюсь,

Де плеса земні просторі, Мов краплі блакиті, крізь мене пролиті, Одсвічують місяць і зорі.

Я сонцю даю оправу свою, I місяць пишається нею. Згасає вулкан, коли ураган Розгорне мою кирею.

Я пнусь, як місток, над широм заток, Де хвиль не стихає спір; На горах-стовпах я висну, як дах,

Затьмаривши безліч зір. У бурі й вогні пролягає мені Вперед звитяжна дорога – I стріне мій стяг, розвитий в боях,

Веселки арка розлога. I барви небес грайливістю плес Відіб’є земля волога. Мій батьківський клан – Земля й Океан, Зву домом я синь небесну;

Я в грунті таюсь, я завжди мінюсь, Але ніколи не щезну. Бо навіть тоді, як минуться дощі, I сонце з промінних рей

Для мене напне склепіння міцне – Небесний мій мавзолей, Я тільки всміхнусь, і знову зведусь, З підземних вoдяних жил,

Як дух, як дитя зі свого сповиття,- I знов підкорю небосхил.