Євген Євтушенко Вірші Перекладач: Анатолій Глущак Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм.
Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр – Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3 В рядку, що полискує сталлю, Холодна прихована гра.
Я вище поезії ставлю Незрідненість зла і добра.. Поезія враз помирає, Коли збайдужілим пером Добро вона злом називає,
А зло – називає добром. Байдужий – це гірше каліки. Я вірю шерезі рядків, Де власні вкарбовують лики І радість, і сором, і гнів.
Рятує рядок недомовка, Та натяк уб’є боязкий.
Я бачив епох потрясіння, Руками розламував зло,- У тім було справжнє змужніння, Все інше – то вже ремесло.
Поезія – вчинок прилюдний, І автор на пласі стоїть: Добро замогло – непідсудний, А зло – то й поета судіть. Та часом собі відщепенство Маскує мистецьке шатро, І схоже це на двоєженство – Засватати зло і добро.
Талант не бува непорядним. Ніколи й ніде не була Звитяга мистецтва і правди – На крихту! – звитягою зла. У кожної людини сто прикмет С. Преображенському
У кожної людини – сто прикмет Цікавих, мов історії планет. Є всесвіт
З цією непомітністю дружив, То він прикметним був серед людей Своєю непомітністю, єй-єй.
Є в кожного таємний власний світ. Є мить духопіднесення в зеніт. Є від усіх прихована пора, Коли насподі – сором і жура. Ступаючи на смертний свій поріг,
Ми забираємо і щонайперший сніг, І перший поцілунок, перший бій – Все, що зіткало пам’яті сувій. Так, залишаються і книги, і мости, Машини, порятовані грунти; Одне – продовжує чиєсь життя, А інше – таки кане в небуття.
Це правило безжалісне й старе, Що з кожним – неосяжний світ помре. Не забуваєм грішних і земних, А що, по суті, знали ми про них?
Що знаємо про рідних нам людей: Про друзів, про кохану, про дітей? В нас на очах все батькове життя, А що про батька знаєм до пуття. Вмирають люди…
Губляться сліди В ці таємничі, втрачені світи. Мені кричати хочеться щораз,
Бо так безповоротно це для нас.