Як це просто – Написати геніальний вірш! Треба тільки, щоб серце твоє – Розірвалось, Щоб спломенів ти у миттєвому спалаху – І вижив!.. Тільки й всього. Крізь наруг і знущань веремію,
Крізь роки старцювання й біди Ти пройшла. І не втратила мрію, Що свободу знайдеш назавжди.
Йшли сини твої вірні на палю, На тортури, В бездонний ГУЛАГ. Катерина, Микола І Сталін – Кожна наволоч крівцю пила!
Вистачало нам зайд і манкуртів, І облудних співців батога, Не уміли зібратися в гурті – Дати відсіч своїм ворогам. І сьогодні не ліпша година,
Так і хочуть тебе на коліна Опустити в біді і нужді! Чи ми зовсім уже недолугі? Чи в нас хисту і волі нема?
Чи ми звикли до хльости і пуги, І змагання криваві – дарма? Що потрібно аби об’єднались: Повінь?
Пошесть? Страшний землетрус?.. Чи за нашу гризню помирали У катівнях і Марченко, Й Стус?
Що ж ми діємо? Мати – єдина! Не буває кількох матерів! Так і рідна земля,
Україна, Наша мати – Одна й поготів! Дай нам розуму, Боже мій милий,
Щоб з амбітних зійти манівців, Щоб лише Україну любили, А не владу у хтивій руці! Дай минути нам тяжку годину, Не згубитись в довічній
Боже милий! Рятуй Україну! Більше нікому – Тільки тобі!
УКРАЇНІ Зголодніла стоїш і змарніла, Свою долю тяжку кленучи… Україно! Ти чим завинила? Завинила ти Богові чим?
Чи не досить напилися крівці Муравйовські убивці-кати? Чи не гнались селяни, як вівці, У промерзлі сибірські світи? Чи не нищила молодість краю Більшовицька ненависть сліпа?
Досьогодні про помсту волає Кров розстріляних юнок з УПА! Хто ж поставив тебе на коліна, Сил позбавив юначих, живих? Підведися з колін, Україно!
Чуєш, нене моя, Оживи! Оживи, і квітуй в барвоцвіті, Щоб співали тобі солов’ї! Лиш вчорашніх струси паразитів, Що ввіп’ялись у руки твої! Я не вірю в приреченість згуби,
Я не вірю у серце слабе. Україну ніщо не погубить, Як сама не погубить себе. Доведи, що ти сильна і дужа, Маєш волю і сердце міцні!
Українцю! Забудь про байдужість! Зараз йдеться:
Нам бути чи ні! Ми не бидло! Ми діти країни, Що чекає героїв нових! Підведися з колін,
Україно! Чуєш, нене моя, Оживи! РІК ПАЦЮКА
Ось рік назвали Роком Пацюка – До східної екзотики ми ласі! Давали ж інші назви ми рокам У недалекім і минулім часі А визначались ті роки значні – Рік Вирішальний, потім Завершальний – Тим, що там бовкнув десь у маячні
Бровастий маразматик Генеральний. То ж, як на мене, Схід куди точніш, Бо всі роки – немов для нас назвали!
Ось Рік Бика – Ми, як воли сумні, Котрих і уярмили, й поганяли. Ось Рік Змії: Плазуємо завжди Перед начальавом, плачучи з безсилля, І топчуть нас годовані вожді, І нашу крівцю дудлять на похмілля!
Рік Пацюка. А, може, Миші рік… Що зміниться для нас в країні рідній?
Шукають харч на смітнику старі, Від холоднечі помирають бідні – Як не назви, а все для нас одне: В безсиллі ницім п’ястуки стискати! Що назви нам, коли життя сумне Нас змушує всякчасно пам’ятати: Чи Рік Свині, чи ще якісь роки Літючого, плазуючого гаддя, А все сидять мордасті пацюки Як і раніш, на поверхах всевладдя! На нас їм наплювати й поготів…
Та вірю я в прихід такої днини, Що буде рік не паць і пацюків, А справжній – Рік Святої України! ПЕРЕСТОРОГА Дивлюсь – і в серце заповзає холод: Знов символ клятий бачу на стіні – Диявольська сполука, Серп і Молот
Жовтіють у червоному багні! Не той це серп, що ним пшеницю жали, І молот був не в коваля руках – Під знаком цим народи бідували, В голодоморах мерли, в таборах.
Ці серп і молот – не знаряддя праці, А осоружна свастики рідня! Жахи червоні досьогодні сняться, Що почала під Крутами різня.
Самі біду створили, а дурманять Людей голодних, як в старі часи, І слабкодухих безсоромно манять Облудним обіцянням ковбаси. І вірить їм натомлене бідацтво, І йде охоче просто у капкан:
Навіщо воля? Хай живе кріпацтво, В якому нагодує добрий пан!
Не нагодує! Вам даремно сняться Щасливі в комунізмові роки. А буде вам не ковбаса в два двадцять – Цілком безплатні чорні “воронки”!
І будуть знову вами попихати, Вважаючи вас просто за лайно, Напищені, бундючні партократи Червонопикі, як їх знамено! Високий стиль, врочистість – не побліднуть, Бо пломінь серця у собі несуть, Коли співаєш пісню ти про рідне – Про Батьківщини зоряну красу!
Вагаємось – закинуть, бач, котурни, Декларативності припнуть ярлик… Не тільки під сурдинку грають сурми, Не шепіт чується в бою, а крик! І попри нудну логіку залізну Любителей дрібненьких слів і тем, Пиши високим стилем про Вітчизну, Високим, Як ім’я її святе! ВІЧНЕ ПОЛУМ’Я В жодні я не внесений списки, Хоч гранітні стоять обеліски, Хоч палає під ними свічно Непогасне Полум’я Вічне.
Я, що дихав і жив свідомо, Я Солдатом звусь Невідомим. Я тут лежу в шані і славі Та не маю імені навіть! Але прошу вас – вірте вперто, Що я вічний, живий, безсмертний! Бо інакше – даремно, значить, Наді мною берези плачуть. І даремно в шаленстві бою Я всю землю прикрив собою!..
Знаю я, що мені по росах Не ходити легко і босо, Та живий я! Я нині з вами!
Бо життя моє – ваша пам’ять! Не до дати, І не по святах, Пам’ятайте свого солдата! Хай серця вам опалить свічно
Непогасне Полум’я Вічне! І ви вірте, вірте уперто, Що я вічний, живий, безсмертний, Як безсмертна, в крові й тривогах
Завойована Перемога! Знов каштани цвітуть, і бузок під росою яскріє, Крізь холодні вітри неодзовно крокує весна. Тиша, мир навкруги… Так чому у душі пломеніє
Та далека війна, та минула війна? У дитинство своє повертаюсь я вперто думками, У дитинство, що знає,
Як кулі безжально свистять, Як гримоче фугас, І усі, хто були поруч з нами, Раптом падають долу і страшно мовчать… Пам’ять, цур тобі й пек!
Це ж було у дитячому віці! Скільки мирних років після того пройшло і спливло! То чому ж бережеш димарі ті обвуглені й ниці, То чому бережеш те зруйноване чорне село?
Пам’ять, цур тобі й пек! Чом живе в тобі запах шпиталю, І безрукий солдатик, Що плакав, не криючи сліз, Кликав мати всю ніч з неосяжного далю, Тріпотів, як метелик,
Що б’ється на склі? А мені сивина коси вже запорошила снігом. Час вертати з війни!
Стало дідом оте дитинча. Тільки знов у війну всі думки неспиняємим бігом, Тільки знов ті роки у мені невблаганно кричать! В чисті очі дивлюсь – Карі очі своєї онуки, Як радіють вони білопінномі плину весни!..
Я готовий віддати, неначе солдатик той, руки, Аби пам’ять її Вже ніколи не знала війни!
ВІНОК СОНЕТІВ І А пори року – як модель життя: І розквіт в них, і зрілості часина, Неодволанна в’янення година, І угасання – вже без вороття. Та кожен день – неначе відкриття, Неначе пізнавання безупинне. І хоч життя, на жаль, і швидкоплинне, А не іде воно у небуття.
Лишаєш по собі рядки поем, Дерева, що буяють пишним цвітом, Лишаєш в дітях і єство своє, І в них живеш звитяжно й гордовито, І втіленням твоїм у світі є Весна дитинства й горда юність літа! ІІ Весна дитинства й горда юність літа – Життєвий ранок, пісня молода, Коли, здається, світ тобі віддав Всі барви, всю казковість сонцеквіту! Іще не сплачуєш одвічне мито За молоді гріхи, за божий дар – Любов бентежну.
Все, що загадав, Для тебе і здійснимо, і відкрито. І небо над тобою – голубе, Яскріє сонце молодим привітом, І кожний ранок – радує тебе. Пливуть роки.
Аж раптом – непомітно – Приходить час, і виявля себе Осіння зрілість, мов достиглість жита. ІІІ Осіння зрілість, мов достиглість жита:
У зорі мудрість, в скронях – сивина. Терпкого і дозрілого вина Спокійно міць в душі твоїй улита.
Вже бачиш те, що в юності сокрито, Від ока розуму. Вже те пізнав, Що здатні лиш збагнути мудрина І досвід ураганів пережитих.
Недешево дається нам знаття, Не гояться одразу наші рани, Які підступно завдає життя. Ідеш вперед крізь грози і тумани, Та вносить корективи в горді плани
Зима – ухилок нашого буття.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)