Джон Кітс Вірші

Джон Кітс Вірші Перекладач: Василь Мисик Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990 Присвята Лі Гантові

Краса і слава залишили світ. Під нашим поглядом у ранню пору Не в’ється фіміам вінками вгору, Туди, де радісно сміється схід. Ніжноголосі німфи серед віт

Своїми грищами не тішать зору I не кладуть на гроб, що криє Флору, Колосся з кошиків і майський цвіт.

Та є незгірші радощі й у нас, I славити наш вік я не покину, Що в дні, як вівтар у гаю погас, Мені надію дав: хоч на годину Цим подарунком бідним, без прикрас,

Потішити

таку, як ти, людину. До Надії Коли сиджу біля свого вогню, Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,

I не про видива чудові сню, А про пустелі, про каміння й кручі,- Надіє, усміхнись душі моїй

I крилами чоло мені обвій! Коли блукаю ввечері в гаю, Де гасне в листі місячне проміння,

I враз у душу злякану мою Загляне Розпач, як страшне видіння, Ти сяйвом місяця мене стрічай I з серця геть жени німий Одчай.

Коли Зневіра дух беззбройний мій Для Розпачу, свого хмурного сина, Що хмарою звисає, на забій Безжально віддає,- о ти, єдина, Засяй і шлях перепини йому,

Збори його, як сонце боре тьму! Коли почую, що в біді тяжкій Змагаються

мої найближчі друзі, Надіє світлоока, розпач мій Геть прожени, не дай змарніти в тузі,

Пошли згори живущий промінь свій I крилами чоло мені обвій! Як нехіть милої чи суд батьків

Приборкають моє палке кохання, Дай вірити, що я не марно влив В сонетний лад мої нічні зітхання! Надіє, прожени мій сум-одчай I крилами згори мені засяй!

Хай серця не страшить будучина, Хай честь вітчизни не темнять незгоди I хай, незламна в замірах, вона Хранить Свободу, а не тінь Свободи!

Свята Надіє, дух підтримай мій I сяйвом крил чоло мені обвій! Не допусти побачити мені,

Як спадщина героя-патріота – Свобода, пишна й в сірому вбранні, Чоло похилить під вагою злота,- А дай побачити, як сяйвом крил Ти посріблиш високий небосхил!

Мов зірка, що взолочує ясну Верхівку хмари й срібне сяйво сіє В півзапнуту небесну глибину, Так ти осяй мене, свята Надіє!

Глянь з висоти у дух померклий мій I крилами чоло мені обвій! До мого брата Джорджа Багато днів мене журба томила,

Мій мозок мерк, і темрява немила Гнітила дух, і думалось мені, Що марно я в блакитній глибині, У сполохах, аж сліпнучи з одчаю, Мелодії небесної шукаю;

Що, лігши навзнак у м’яку траву, Даремно в мріях до зірок пливу; Що вже не вчую пісні Аполлона,

Хоч небо квітне і зоря червона Два промені прослала в висоту, Нагадуючи ліру золоту; Що я в бджоли, яка летить на рожу,

Сільського ладу перейнять не зможу; Що скісний погляд із-під темних вій Не зможе наспів окрилити мій I не запалить у моєму серці Слів про кохання та про давні герці.

Та часом той, що все про славу снить, Скидає сум, і йде в поля, в блакить, I, вітру вільному відкривши груди,

Саму поезію вбачає всюди. Недаром кажуть, любий Джордже мій (Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі В очах поета грають коні білі I рицарі в одежі святковій,

Жартуючи, розпочинають бій. А блисне сполох, він одразу знає: То величезну браму відчиняє Осяяний небесний вартовий, Дмучи в ріжок, що на землі чутний

Лише поетові. Ось у ворота Пливе квапливо казкова кіннота – I бачить він за нею залів ряд, У срібло й злото прибраних для свят, I лиця дам, що світлими очима

Вщасливити могли б і серафима, I повних кубків, як планет навкруг Ясного сонця, безнастанний рух,- I струм вина, що нахильці поллється,

Дощем летючих зір йому здається. А далі ще – немов у млі, сади, Земним очам заказані: туди Лише впусти поета, Аполлоне, I до троянд він миттю прохолоне.

I в тім глибу блаженнім тільки й знать, Як, сплесками цілуючись, киплять Фонтани – й ллється течія промінна,

Мов срібні смуги на плавцях дельфіна, Коли з коралових підводних міст Він вирне, вигнувши грайливо хвіст. Такі дива лише для того звичні, Хто поринає в нетрі поетичні.

Коли надвечір він гуляє сам, З чолом відкритим, чи ж його очам Тоді доступна тільки темно-синя

З тремтячими алмазами пустиня? Та ясно-білі кучері хмарин, Та місяць поміж них, що сам-один, Убравшися у ризи великодні, Іде все вище, в світові безодні? О ні!

Багато добачає там Він дивних див! Якби моїм очам

Відкрилися ті потаємні схови, Ти остовпів би від моєї мови. Так за життя п’є радощі поет, Але думок його захмарний лет – В майбутньому. Про що поет шепоче,

Коли навік змикає горді очі? “Хоч я покину цей недобрий світ, Але мій дух і через грані літ Обізветься – і патріоти-внуки,

Почувши клич мій, схоплять зброю в руки Або рядками, що давно я склав, Князів пробудять для великих справ. I мудрий у своїй повчальній мові Мої повторить речення готові – I я тоді, схилившись із-за хмар,

Живитиму його промови жар. Пісні мої, по смерті зацілілі, Співатимуть дівчата на весіллі.

Буває, в травні молодість сільська, Втомившися розвагами, кружка Обсяде біло десь на оболоні

Свою царівну обрану, в короні, Де всяке зілля, різні квіти є, I кожне має значення своє (В лілеї й рожі чути їм зітхання

Нещасного, що гине від кохання); Поміж грудей, де жар іще й не тлів,- Пучок фіалок повних, дар полів, Спокійно спить; вона бере з шкатули

Маленьку книжку – й кожне серце чуле Від радості тріпоче; скрики, стиск Рук молодих, очей гарячий блиск: Бо дівчина надумала читати Оповідання про надії й втрати,

Що юним я злеліяв; перлів град Із-під повік до ямочок-принад Покотиться. Дитячі очка сонні

Так солодко на матерньому лоні Склеплять мої пісні. Прощай, прощай, Прекрасний світе!

Вже в очах розмай Твій гасне. Крила я розняв орлині

I з низини лечу в простори сині, Радіючи, що мій і далі спів Томитиме твоїх прекрасних дів

I хлопців грітиме”. Мій брате й друже! Якби мені, безумному, байдуже

Було до тих омріяних відрад, З людьми й собою був би в мене лад. Щоправда, день мій сходить веселіше,

Як світла думка мозок мій прониже: Найбільший скарб, якби моїм він став, Мені б такої радості не дав. Мені приємно, що мої сонети

Читаєш ти, достойні, може, й Лети. Недавно – теж – я розкоші зазнав, Коли, простягшись на траві, складав Для тебе вірші (найдорожча втіха),

Коли вітрець мені обличчя стиха Приємно гладив. Я лежу в цю мить

На пригорі квітучій, що стримить З морського глибу; трав і квітів тіні Мережать зошит мій, тремтливо-змінні. З одного боку похиливсь овес, I серед нього мак піднявся, скрес,

Нагадуючи марною пихою Тих, що народам не дають спокою. А з другого свій розіп’яв жупан Зелено-темно-синій океан; Там видно парус і стягу перлову,

Що кучеряво обвиває прову. Тут жайворонок падає в траву; Там чаєчка морська – то на плаву

Танцює в морі, то над головою,- Така ж невгавна, як і шум прибою. Я знов на захід погляд оберну, У сяєвом залиту далину…

Чому ж на захід? Щоб “прощай” сказати I мій привіт палкий тобі послати! На звільнення з тюрми Лі Ганта

За правду, сказану розбещеній державі, Був Гант ув’язнений; але душею він Був вільний кожну мить, як той співець долин,

Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві. О ти, що стережеш свої замки іржаві! Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін, Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?

Він вільно жив і там, найближчий родич славі! В палацах Спенсера він таємничий цвіт Збирав, гуляючи. В віддалення туманне

З одважним Мільтоном стремив одважний літ. І в царство власних дум, йому самому дане, Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!

Сонет О, скільки бардів рясно взолотило Простори часу! Не один живив

Мій спраглий дух потоком дивних див, Що так підносили і душу, й тіло. I часто, як до рим я бравсь несміло,

Вони з’являлись із усіх боків, Не грубий галас, а приємний спів Мені даруючи, аж серце мліло. Отак і звуки ті, що ніч навкруг Поширює – дрімотний плеск прибою,

Далекий дзвін, як заклик до спокою. I відгуки, що повнять поле й луг, Знекровлені, прибиті далиною,-

Нам тільки тішать, а не ранять слух.