Мені подобалися його риси,
Мріям мимовільна відданість,
Ненаслідувальна чудність
И різкий, охолоджений розум.
Я був озлоблений, він похмурий;
Страстей гру ми знали обоє,
Томіла життя обох нас;
В обоє серць жар згас.
Проте Онєгін і Пушкін – це зовсім не одне й теж. Біля дев’яти років, майже половину свого творчого життя, віддав Пушкін створенню роману, вклавши в нього плоди “розуму холодних спостережень і серця сумних замет”.
При всій широті тематики роману “Євгеній Онєгін” – це насамперед роман
Обставини, у яких він діяв, були тепличними, минуле його залишалося мрячним, причини розчарованості – неясними. Тому до думки створити типовий образ сучасника Пушкін вернувся в головному добутку – романі “Євгеній Онєгін”.
Тепер перед нами також розчарований герой, і в цьому можна побачити зв’язок з романтичними
Поняття “зайва людина” з’явилося в 1850 році, коли вийшов “Щоденник зайвої людини” И. С. Тургенєва. Однак же в Пушкіна в його чернетках миготить зауваження про те, що Онєгін на світському рауті “як щось зайве коштує”, і саме Пушкін уперше в російській літературі створює образ “зайвої людини”.
Онєгін – “світський петербурзький парубок”, столичний аристократ. “Забав і розкоші дитя”, він одержав типове для аристократичної молоді того часу домашнє утворення й виховання під керівництвом француза-гувернера, що, “щоб не змучилося дитя, учив його всьому жартуючи, не докучав мораллю строгої…”
Онєгін веде типову для “золотої молоді” того часу життя: бали, ресторани, прогулянки по Невському проспекті, відвідування театрів. На це пішло в нього вісім років. Але Онєгін виділяється із загальної маси аристократичної молоді.
Пушкіна відзначає його “мріям мимовільну відданість, ненаслідувальну чудність і різкий, охолоджений розум”, почуття честі, шляхетність душі. Це не могло не привести Онєгіна до розчарування в житті, у світському суспільстві.
Нудьга й нудьга опанували Онєгіним. Відійшовши від “світла порожнього”, він пробує зайнятися якою-небудь корисною діяльністю. Зі спроби писати нічого не вийшло.
У Євгенія не виявилося покликання: “позіхаючи, за перо узявся”, та й звички до праці в нього немає: “праця завзятий йому був тошен”. Спроба боротьби з “щиросердечною порожнечею” за допомогою читання теж виявилася безуспішною. Книги, які він читав, або не задовольняли, або виявлялися співзвучними його думкам і почуттям і тільки зміцнювали їх.
И от Онєгін намагається зайнятися пристроєм життя селян у маєтку, що він одержав у спадщину від дядька:
Ярем він панщини стародавньої
Оброком легенею замінив…
Однак вся його діяльність поміщика-хазяїна цією реформою й обмежилася. Колишні настрої, хоча й трохи зм’якшені життям на лоні природи, продовжують володіти ім. Він скрізь почуває себе чужим і зайвим і у великосвітських, і в провінційних вітальнях. Йому було важко й несносно бачити перед собою
Одних обідів довгий ряд,
Дивитися на життя як на обряд
И слідом за чинною толпою
Іти, не розділяючи з нею
Ні загальних думок, ні страстей.
Неабиякий розум Онєгіна, його волелюбні настрої й критичне відношення до дійсності ставили його високо над “світською черню”, особливо серед помісного барства, тим самим прирікаючи на повну самітність. Порвавши зі світським суспільством, у якому він не знайшов ні високих інтересів, ні теперішніх почуттів, а лише пародію на них, Онєгін втрачає зв’язок з людьми.
Від “щиросердечної порожнечі” не змогли врятувати Онєгіна й такі сильні почуття, як любов і дружба. Він відкинув любов Тетяни, тому що над усе цінував “вільність і спокій”, не зумів розглянути всю глибину її душі і її почуття. Переситившись любов’ю світських дам, Онєгін розчарувався в цьому почутті.
Його відношення до любові рассудочно й удавано. Воно витримано в дусі засвоєних світських “істин”, головна мета яких – обворожити й звабити, здаватися закоханим.
Як рано міг він лицемірити,
Таїти надію, ревнувати,
Разуверять, змусити вірити,
Здаватися похмурим, знемагати…
И, нарешті, дружба Онєгіна з Ленским окончилась трагічно. Як би шляхетний розум Онєгіна не протестував проти двобою, верх все-таки взяли соціальні умовності, сформовані світлом. Онєгін убив свого друга Ленского, тому що не зміг піднятися над суспільною думкою того помісного дворянства, що він внутрішньо нехтував.
Він злякався “шепоту, хохотни дурнів”, пліток Зарецких, Петушковых, Скотининых.
И от суспільне мненье,
Пружина честі, наш кумир.
И от на чому вертиться мир!
– викликує Пушкіна.
Підсумок життя Онєгіна безрадісний:
Доживши без мети, без праць
До двадцяти шести років,
Нудячись у бездіяльності дозвілля
Без служби, без дружини, без справ,
Нічим зайнятися не вмів…
В. Г. Бєлінський назвав Онєгіна “егоїстом поневоле”, “страждаючим егоїстом”, тому що таким сильну, незвичайну натуру” зробило суспільство. “Зло ховається не в людині, але в суспільстві”, – писав критик. Скептицизм Онєгіна, розчарування – це відбиття загального “недуги новітніх росіян”, що охопив на початку століття значну частину дворянської інтелігенції. Пушкіна засуджує не стільки героя, скільки світське середовище, що сформувало його як особистість.
Очевидно, що Онєгіни приречені на бездіяльність. Перетворення Онєгіна в “зайву людину”, безумовно, було неминучим у той час. Він ставився до тої освіченої частини дворянської інтелігенції, що уникала служити царату, не бажала бути в рядах молчалиных, але стояла й осторонь від суспільної діяльності. Безсумнівна заслуга Пушкіна в тім, що він у своєму романі показав трагедію “зайвих людей” і причини появи їх у середовищі дворянської інтелігенції 20-х років XIX століття
(1 votes, average: 5.00 out of 5)