Ім’я Івана Франка на небосхилі української культури сяє зіркою незрівняної яскравості. Світ його поезій – це чарівний край вірності і кохання, щирості і високої духовності, гідності і чесності, звитяги і мужності, мудрості і ніжності. Країна поетичної творчості І. Франка мудра, дивовижно глибока і надзвичайно образна.
Над його лірикою не владний час: зростають нові покоління, відходять у небуття революції і перевороти, змінюються політики і влада, а його поезії все так же зігрівають нас життєдайним теплом, сила якого не зменшилася
Жодного читача не залишать байдужим справжні шедеври інтимної лірики І. Франка, які входять в збірку “Зів’яле листя” – незвичайну “ліричну драму” поета. М. Коцюбинський назвав його “ліриком високої проби” і відзначив при цьому, що його поезії охоплюють “розуміння людської душі і широку гаму почуттів”.
З якої ж бездонної криниці, з якого джерела черпав поет своє натхнення? Перш за все – це фольклорні твори українського народу, які у всі часи давали наснагу справжнім великим митцям. Саме тому прекрасне і одвічне почуття любові, оспіване І. Франком настільки
Любов до народної української творчості завжди була однією з головних пристрастей І. Франка. Великий “Каменяр” добре розумів, що найкращим і наймудрішим вчителем поета був, є і назавжди залишиться народ з його тонким розумінням прекрасного, неперевершеним оптимізмом і високою мораллю.
Ще змалку Іван, прислухаючись до маминих пісень, відчував на собі їх дивовижний вплив. Ті пісні могли розрадити душу, примусити замислитися над важливими життєвими проблемами або розчулити до сліз:
“Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я.
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя”.
У своїй збірці поезій “Зів’яле листя” І. Франко розкриває перед нами дивовижний і чарівний світ образів та ідей, що своїм корінням сягають у український фольклор. Ми одразу уявляємо собі гарну молоду дівчину, яку віддали заміж за нелюба, що позбавив її усіх радощів життя, коли з болем вчитуємося у рядки поезії “Червона калино, чого в лузі гнешся?”. Калина “червоні ягідки схиляє додолу”, а нам здається, що це по дівочому обличчю котяться сльози.
Не має у калиноньки сил “вгору пнутися”, до світла, до сонця, бо “отінив, як хмара” її дуб.
Як найчастіше буває в народних піснях, в творах І. Франка сумує верба, купаючи в річковій воді довгі коси-віти, жаліється біла берізка, бідкається горобина, зітхає яворина і шумить-плаче серед поля тополенька про гірку жіночу долю.
А пісня на вірш І. Франка і музику Кос-Анатольського “Ой ти дівчино, з горіха зерня” вже давно сприймається як народна. Улюблений серед народу образ ясної зорі – української дівчини виростає у поезії І. Франка до образу гордої чарівниці, чиє “слово гостре, як бритва”, чиї устонька “тиха молитва”, чиї очі “запалюють серце пожаром”. Але що ж поробиш – така вже любов…
Тому й ліричний герой, задивившись в дівчачі очі, що “темніші ночі”, не хоче вже й сонця, згоден загубити свою душу і зранити її на “колючому терні” коханого серденька. Вічна мелодія страждань, вічна пісня кохання! Добровільно спалюючи себе на нещадному вогнищі пристрасті, герой пісні збентежено вигукує: “Ти мої радощі, ти моє горе”.
У своїх ліричних поезіях І. Франку вдалося майстерно і гармонійно поєднати традиційні образи української народної поетики з власними художніми знахідками. Наприклад, в одному із своїх віршів поет нагадує, що стежка, яка веде до щастя, інколи може привести і до відчаю:
“Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,
Що з мойого серденька
Щастя унесла.
Ось туди пішла вона
Та й гуляючи,
З іншим своїм любчиком
Розмовляючи…”.
Доля назавжди поєднала життя та творчість І. Франка з фольклором, і це поєднання дало нам дивовижні за художнім оздобленням і своєю красою твори, які вже багато поколінь зробили, роблять сьогодні і будуть ще довго робити наших співвітчизників закоханими в життя і більш духовно багатими.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)