Зіркою незрівнянної яскравості сяє на небосхилі української національної культури ім’я Івана Франка.
Світ його поезії сучасний автор Петро Скунць назвав “Країна Франкіана”. Це чарівний край ніжності й мудрості, мужності й звитяги чесності й гідності, високої духовності й щирості, кохання і вірності…
Жовкне сонце.
Не журись, кохана.
Що береться осінню чоло.
Є така країна – Франкіана,
Де зів’яле листя ожило…
У Франка воно дійсно ожило, це зів’яле листя, і “листочок кожен, ніби птах, полетів над
Час не владний над його лірикою. Міняються політики, відходять у небуття суспільні перевороти, зростають нові покоління, а його вірші зігрівають нас все таким же життєдайним теплом, як і півтора сторіччя тому.
Жодного не залишать байдужими шедеври інтимної лірики поета, що входять в “ліричну драму” – збірку “Зів’яле листя”. “Ліриком високої проби” назвав І. Франка Михайло Коцюбинський, відзначивши при цьому, що його вірші охоплюють “широку гаму чувства і розуміння душі
З якого ж джерела, з якої бездонної криниці черпав Франко натхнення? Одвічне й прекрасне почуття любові оспіване поетом так чисто, цнотливо, що аналогії з народопісенною творчістю виникають самі по собі, адже саме фольклорні джерела дають наснагу справжнім великим митцям.
Любов до народної творчості була однією з найбільших пристрастей Франка. Великий Каменяр добре розумів, що наймудрішим учителем був, є і залишається народ з його високою мораллю, неперевершеним оптимізмом, тонким розумінням прекрасного.
Змалку, вслухаючись у мамині пісні, малий Іван відчував на собі їхній дивовижний вплив: вони могли розчулити, примусити замислитись над важливими життєвими проблемами, розрадити душу:
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я.
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.
У “Зів’ялому листі” поет розкриває перед нами чарівний дивосвіт ідей та образів, що корінням своїм сягають у фольклор. З болем вчитуємося в рядки вірша “Червона калино, чого в лузі гнешся?” і уявляємо молоду гарну дівчину. віддану за нелюба, який позбавив її радощів життя. “Червоні ягідки схиляє додолу” калина; а нам здається, що то слізки котяться по дівочому личку.
Не має сили калинонька “вгору пнутися”, до сонця, до світла, бо той дуб її “отінив, як хмара”. Як часто в народних піснях про гірку жіночу долю шумить-плаче тополенька серед поля, зітхає яворина, бідкається горобина, жаліється біла берізка, сумує верба, купаючи довгі коси-віти в річковій воді…
Давно вже як народна сприймається пісня “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” на музику композитора Кос-Анатольського. Улюблений в народі образ дівчини – ясної зорі виростає у Франковій поезії до символу гордої чарівниці, чиї очі “запалюють серце пожаром”, чиї устонька – “тиха молитва”, а “слово остре, як бритва”.
Але така вже любов: ліричний герой, задивившись в тієії очі, що “темніші ночі”, не хоче вже й сонця, ладен загубити душу, зранити її на “колючому терні” дівочого серденька. Вічна пісня кохання, вічна мелодія страждань! “Ти мої радощі, ти моє горе” – збентежено вигукує герой, добровільно спалюючи себе на гарячому вогнищі пристрасті.
Франко майстерно поєднує власні художні знахідки з традиційною системою образів народної поетики. Стежечка, що веде до щастя, інколи приводить до відчаю:
Отже тая стежечка
Де дівчина йшла,
Що з мойого серденька
Щастя унесла.
Ось туди пішла вона
Та гуляючи,
З іншим своїм любчиком
Розмовляючи…
Доля повінчала Франкову лірику з фольклором, і цей шлюб дав нам дивовижні за своєю красою і художнім оздобленням твори, які роблять нас духовно багатими і безмірно закоханими в життя.