Цей лист я пишу людині, якої вже немає. Вона не вмерла, не захворіла, просто одного разу тихо зникла з мого життя. Вже кілька місяців я беру до рук олівця і прагну висловити їй все те, про що я жалкую досі і те, що не сказав колись, боячись та не сміючи.
… Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілись, я подарував тобі букет синіх ірисів, точнісінько таких самих, якими заквітчувала себе Мавка, коли зривалась у нестримний танок навколо нічного багаття… Ці квіти так пасували до твого імені… Мені тоді здалось, що ці квіти безмежно личать твоєму розкішному
Ти зрозуміла мене без слів, пожартувавши про вінок для лісової берегині…
Я боявся і часто цей страх отруював наші з тобою стосунки. Я боявся тебе покохати, боявся, що це зробить мене слабким, безпорадним, що я стану іграшкою в твоїх руках, що колись ти дізнаєшся про мене все та кинеш мене, бо я стану для тебе нецікавим.
Я боявся схибити, розчарувати тебе, образити похапливим доторком, невмілими поцілунками та обіймами. Бо ти – настільки особлива, що будь-хто поруч із тобою тьмяніє та просто втрачає будь-яку привабливість.
Зараз, після стількох днів розлуки, я усвідомив, що тебе треба кохати обережно, я завжди боявся, що мені забракне ніжності, а мені забракло мужності сказати тобі про це.
Я сам не усвідомив, коли почав ревнувати тебе до твоїх мрій: мої ж то здійснились тоді, коли я зустрів тебе. Найгіршим було те, що у твоїх мріях забракло місця мені. Ти втомилась чекати моєї рішучості, моїх щирих слів, мого зізнання, втомилась просто перебувати у якомусь незрозумілому статусі. Ти невпинно йшла вперед, поволі зникаючи за обрієм.
Шкода, що я так пізно усвідомив це… Мені вже не лишилось місця у твоєму житті.
Минуло вже стільки часу, а я досі не можу усвідомити, що тебе втратив. Адже для мене ти назавжди залишилась нестримним вихором, безупинним метеором, який колись увірвався у моє життя і навіки його змінив…