Підручник Українська література 10 клас
ХХ Століття
Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!
(Леся Українка)
“Лесю Українку – славетну и улюблену письменницю нашого народу, феноменальну жінку у світовій культурі – можна характеризувати її ж поетичним образом – “світло нагірне”. Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю й вселяло віру й надію в її духовні сили” (Іван Денисюк). Леся Українка виявила
Одна з найяскравіших представниць українського модернізму, вона, водночас, була тою, що “наново з незнаною досі силою і елеганцією форми нав’язала нитку літературної традиції, обірвану в 1861 році, традиції “Сну” й “Заповіту” (Дмитро Донцов).
“На шлях я вийшла ранньою весною” (Леся Українка)
Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач-Квітки) народилася 25 лютого 1871 року в місті Звягелі (тепер Новоград-Волинський Житомирської області) у дворянській родині. Її батько Петро Антонович
Ольга Драгоманова-Косач – мати Лесі Українки – уродженка Полтавщини, була жінкою особливою. Перша в Україні жінка-журналістка, перша жінка – академік, вона писала поезію, прозові твори, драми, критичні статті. Справжня патріотка, високоерудована особистість, людина принципова і здатна на самопожертву – такою була мати Косачів, що прибраним літературним ім’ям (Олена Пчілка) підкреслила ще одну прикметну рису своєї вдачі – працьовитість. Культивована в українській дворянській сім’ї, ця риса стала чеснотою усіх її шести дітей (двох синів та чотирьох дочок), особливо – Лесі.
Приклад матері був найбільшим виховним стимулом.
Будинок-музей, у якому мешкала родина Косачів. Новоград-Волинський Житомирської області. Перша половина XIX ст.
Кімната Лесі Українки у меморіальному будинку в селі Колодяжному на Волині
Переведення Петра Косача по службі зробило постійним місцем проживання родини село Колодяжне неподалік міста Ковеля. Саме там минули дитинство і юність Лесі. Чарівна природа Волині, атмосфера доброзичливості й любові, що панувала в сім’ї, національне виховання – ось основні чинники формування характеру майбутньої письменниці.
Леся була другою дитиною в сім’ї. Її особлива дружба зі старшим братом Михайлом (у літературі відомим під псевдонімом Обачний) спричинилася до появи одного з косачівських родинних неологізмів – “Мишолосіє”. Так одним іменем називали їх за нерозлучність, спільність інтересів і повне взаєморозуміння. Ці почуття брат і сестра плекали упродовж усього життя. Підготовка Михайла Косача до вступу в гімназію посприяла Лесиному вивченню стародавньої історії, грецької і латинської мов.
З раннього дитинства Леся любила музику, захоплювалась грою на фортепіано.
Перешкодою в досконалому опануванні музичним мистецтвом стала застуда. З десятирічного віку Леся почала важко хворіти. Туберкульоз уразив спочатку кістки, потім легені, а наостанку – нирки.
Хвороба закрила дівчинці двері до школи, завадила повноцінному спілкуванню з улюбленим другом – піаніно. Жаль з цього приводу сповнює рядки Лесиної елегії “До мого фортепіано”. Сама Леся Українка була переконана, що з неї був би кращий музикант, аніж поет, коли б доля розпорядилася інакше.
Міжпредметні паралелі Всебічне мистецьке обдарування поетеси ставить Лесю Українку поряд із найбільшими геніями всіх часів. Її сестра Ізидора Косач пише: Леся мала неабиякий хист до малювання і музики… Грала вона гарні класичні речі або народні українські пісні, у виконання яких вкладала багато душі і почуття. А часом навіть грала якісь свої власні імпровізації”. Улюбленими композиторами Лесі Українки були Чайковський, Шопен, Шуман, Бетховен. Щира шанувальниця творчості Миколи Лисенка, вона часто виконувала його інструментальні етюди і народні пісні в обробці митця.
З інструментів Леся Українка виділяла фортепіано і орган. На переконання Максима Рильського, у “Лісовій пісні” “найсильніше виявилася одна з основних рис Лесиного світовідчування і Лесиної творчої манери – музикальність”.
Самоосвіта, феноменальні здібності до мов, широке коло художнього та наукового читання зробили Лесю Українку однією з найпередовіших постатей свого часу. Метафорично характеризуючи освітні шляхи Лесі Українки, дослідник Іван Денисюк називає три університети, в яких вона вчилася – волинський, домашній і сільський; київський, теж домашній, але з культурою великого міста; врешті “школою і храмом” була для неї “чужа і рідна” хата в Софії – домівка Михайла Драгоманова. Зі свідомої волі Олени Пчілки підвалини освіти були дані всім дітям родини Косачів рідною мовою.
Одночасно плекалася повага і любов до інших мов, з яких Леся зокрема знала російську, французьку, німецьку, італійську, англійську, грецьку, латинську, польську, болгарську. Вона починала вивчати шведську та іспанську, а також грузинську. Знання десятка мов відкрило їй доступ до скарбниць всесвітньої культури.
Через переклади прагнула юна Леся, разом з іншими членами київського літературно-артистичного товариства “Плеяда”, зробити світову літературу набутком рідної.
Олена Пчілка
Дитина літературної родини (ще її дід писав вірші і збирав фольклор), Леся рано виявила поетичні здібності: вірш “Надія” написала вона у 9 років, і відтоді ужз не переставала творити. Мати і дядько всіляко підтримували її, мистецькі інтереси не були чужими й батькові Петру Антоновичу. Культурне оточення (а це насамперед родини Старицьких, Лисенків, Франків, Комарових) всіляко сприяло формуванню особистості з глибоким пієтетом до національного і повагою до світового. Це найпромовистіше підкреслює псевдонім – Українка – і широкоаспектна творчість, така багата осмисленням світових сюжетів. Юна Леся у 1890 році написала “Стародавню історію східних народів”.
Призначена для молодших сестер, у 1918 році книжка була видана як підручник для національної школи. То одне з багатьох прижиттєвих визнань багатогранного таланту письменниці. Так, зустріч Лесі Українки з Михайлом Павликом у Львові в 1891 році справила на нього незабутнє враження. Її колосальна обізнаність у широких сферах мистецького і політичного життя світу дала підстави Павликові назвати її “геніальною жінкою”. А було ж Лесі лише 20 років, упродовж котрих встигла стати доволі публічною персоною. Читач знав молоду поетесу з публікацій у журналах “Зоря”, “Дзвінок”, “Народ”, жіночому альманасі “Перший вінок”.
1893 – рік появи першої поетичної збірки “На крилах пісень”. Наступні з’явились у 1899 (“Думи і мрії”) та 1902 (“Відгуки”) роках.
Невиліковно хвора, Леся Українка не лише стоїчно боролася за кожен день свого життя, вона ще й інших вчила духовної стійкості, снаги й життєлюбства. Однак мав рацію Олесь Гончар, коли наголошував, що, ведучи “тридцятилітню війну” з нападами хвороби, Леся Українка “не мала якогось додаткового захисту проти болю, коли їй боліло, то боліло, як і кожному, і можна зрозуміти, як жадалося їй звичайного людського щастя. якщо, прикуту хворобою до ліжка, так радувала її навіть яблунева пелюстка, занесена весняним вітром у вікно”.
Певною мірою етапними у житті письменниці були 1894- 1895 роки – перебування Лесі Українки у дядька Михайла Драгоманова в Софії сприяло кристалізації думок, у Росії небажаних і неприйнятних. Леся Українка виконала заповіт свого родича і вчителя – вона не цуралася політики упродовж усього життя, незважаючи на несприятливі обставини. Повернення в Україну призвело до гнітючого відчуття Лесею політичної неволі.
Тому в статті “Голос однієї російської ув’язненої” (1896), надісланій до паризьких газет, Леся Українка протестувала проти вітань царя Миколи II у Франції: “Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю”. Заангажована у громадсько-політичний рух кінця XIX – початку XX століть, письменниця стає лідером групи українських соціал-демократів, речником ідеї незалежності України.
У 1901 році в Мінську три з половиною місяці Леся намагається порятувати від смерті свого друга Сергія Мержинського. Почуття, що сповнювали її серце, віддзеркалені у поезіях “Порвалася нескінчена розмова”. “Твоїлисти завжди пахнуть зов’ялими трояндами…”, “Хотіли б я тебе, мов плющ, обняти”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу”. Біль утрати Леся Українка пробує погамувати мандрівкою на Буковину.
По дорозі відбулися зустрічі у Львові – з Іваном Франком та Іваном Трушем (він був зятем Михайла Драгоманова і намалював один з найвідоміших портретів Лесі Українки), у Чернівцях – з Ольгою Кобилянською та студентами Чернівецького університету. Враження від цієї подорожі, краса карпатського краю знайшли відгомін у творах поетеси.
Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник,
Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Старицький,
Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Фото. 1903
Пам’ятник Лесі Українці в Ялті. Скульптор Г. Кальченко
1903 рік у житті Лесі Українки був знаменний участю у відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, зустріччю з багатьма діячами української культури. У цей період письменниця активно працює у царині драматургії, створюючи мистецькі речі, що були, на переконання дослідників, суцільною і сиисловою, і тематично-жанровою новизною для української літератури. Вона пише твори різних жанрів: драматична сцена “Іфігенія в Тавриді”, діалог “В дому роботи, в країні неволі”, етюд “Йоганна. жінка Хусова”, драматичні поеми “Одержима”, “В катакомбах”, “Кассандра”, “У пущі”, “Бояриня”, “Оргія”, драми “Руфін і Прісцілла”, “Камінний господар”, фантастична драма “Осіння казка”, драма-феєрія “Лісова пісня”.
Тамуючи лютий фізичний біль, Леся Українка писала натхненні твори, що сягали вершин світового духа. Поетеса горіла у високій температурі, а вогонь творчого екстазу гартував речі небувалої мистецької ваги.
Мандрівниця не з власної волі, побувала Леся на трьох континентах світу – в Європі, Азії та Африці. Потреба в лікуванні привела поетесу до Криму, в Італію, згодом до – Єгипту і Грузії. Дворянська дочка, яка попри всі негаразди зі здоров’ям, ніколи не була білоручкою, Леся Українка в останні роки свого життя була змушена долати матеріальну скруту, відмовляти собі в найнеобхіднішому. І все ж вона власним коштом посприяла появі праці Філарета Колесси “Мелодії українських народних дум”, подбала про відзначення 40-річчя творчої діяльності Івана Франка. До останніх днів велика українка вірила, що Поезія – “тая країна, де щастя і горе однаково милі, / тая країна, де усміх і сльози однаково ясні, / тая країна, де чола підводять похилі. / де не сльозами, а співом ридають нещасні…”
Життя Лесі Українки обірвалося 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі. Тіло було перевезено до Києва і 8 серпня поховано на Байковому кладовищі поряд з могилами батька і брата. Усвідомлення втрати переповнювало сумом серця сучасників: ” Так мало звізд на хмарнім небі нашої літератури.
А ті, що найясніше світили, – гаснуть” (Микола Євшан).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)