Ментальність (лат. mens – розум, мислення, душевний склад) – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам’яті, культури тощо. Вперше цей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р. Емерсон (1856). Згодом поняття М. набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці, передовсім у засновника школи “Анналів” Л. Февра та в його послідовників.
У маніфесті “Нових анналів”
Це стосується й українського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинниками національної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленими у тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. В сукупності такі елементи витворюють “кордоцентризм” (грецьк. cardia – серце та лат. centrum – осереддя), власне основу української душі, її чільний визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна М., розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється “антеїзм” (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допоки тримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, у прагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини. Таке емоційне переживання підкріплюється традицією рільничої та скотарської культури.
Водночас добросерда вдача українця, в якій поєднуються критерії краси та користі, позбавлена ознак марновірства, зумовлена розкішними краєвидами лісостепу та степу (певні корективи у цьому аспекті спостерігаються в гуцулів та бойків, лемків та ін. горян), у глобальних проблемах тяжіє до безкраю, почасти без остаточних чітких форм (навіть існує “боязнь форми”, про що писав М. Шлемкевич), до ірраціональних вимірів, до світоглядного плюралізму, до вільного виявлення своєї натури і т. п. Українська душа при такому внутрішньому багатстві не завжди адекватно реагувала на виклик історії, її свободолюбство подеколи переростало у згубну отаманську стихію, уникнення чітких форм в державотворчих та націотворчих питаннях призводило до неодноразової руїни тощо. Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної М. одними з перших усвідомили письменники (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, “неокласики”, представники “празької школи”), які зробили продуктивну “пробу переакцентації питомого “кордоцентризму”, спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного “кордоцентризму” у нову перспективну якість (див.: Етнопсихологія, “Філософія серця”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)