МАКСИМОВИЧ, Десанка

(1868 – 1932)

МАКСИМОВИЧ, Десанка (DESANKA MAKSIMOVIC – 16.05.1898, с. Рабровіце – 11.02.1993, Белград) – сербська письменниця.

Народний поет Югославії, дійсний член Сербської Академії наук та мистецтв, почесний громадянин Крагуєваца, лауреат численних літературних премій. Нагороджена орденом Республіки та Золотим вінком 1-го ступеня, їй присвячене свято поезії у Валеві та Бранковині. При цьому Максимович направду є добрим поетом, вірші її далекі від кон’юнктурної “офіційної лірики”, а життєвий шлях виглядає цілком звичним.

Максимович

народилася в сім’ї шкільного вчителя, людини обдарованої: він писав поезії для дітей і п’єси для юнацтва. Добрим оповідачем була і бабуся: саме вона відкрила для маленької онуки світ народних казок і пісень. Не дивно, що в Максимович рано прокинувся смак до письменництва.

Дитинство і юність її проминули в с. Бранковина. У родині було семеро дітей, а Десанка – старша серед них, тому невдовзі після вступу у Валевську гімназію вона почала підробляти – давала приватні уроки. Особливо важко родині довелося після ранньої смерті батька – 1914 р. він помер від тифу. Для Максимович (і це позначиться у її поезії)

дуже важливим було почуття спорідненості, зв’язку з предками. Можливо, тому вона пішла слідами батька – стала вчителькою.

У1919 р. родина переїхала у Белград, і Максимович вступила у Белградський університет. Після його закінчення як стипендіат поїхала у Францію, навчалася у Сорбонні на відділенні загальної історії мистецтв, написала дисертацію про Жанну д’Арк. Повернувшись на батьківщину, викладала в гімназії, вивчала російську мову, перекладала і продовжувала писати.

Перші поезії Максимович з’явилися друком під час її навчання в університеті. Спочатку – у журналах, газетах, антологіях, а в 1924 р. вийшла перша книжка, названа досить невибагливо – “Поезії” (“Песме”). У ній фактично немає прохідних віршів та учнівських спроб. Немає і “сирого” матеріалу, стихійного “виливу почуттів”, який чомусь заведено вважати “жіночою лірикою”.

Максимович поталанило зробити те, що поетам-початківцям вдається рідко: її перша книга – не “начерки”, не шкіци, а радше вступ. Вступ гострий, рішучий: якщо писати – то про головне, про те, що хвилює. Значно пізніше Максимович скаже: “Замолоду я чітко бачила у навколишньому непереборну суперечність: з одного боку – безбережність вічності, з другого – швидкоплинність, тлінність усього, що створюється людьми та природою…

Сьогодні, озираючись на все, написане мною, я розумію, що гостре відчуття цієї суперечності й становило осердя моєї поезії”. Суперечність потребує вирішення, розриву протистоїть відчуття зв’язку – зв’язку між вічним і минущим, людиною та навколишнім світом, що відходять і залишаються. “Такі близькі часом світи, один від одного далекі”, що смертна людина раптом виявляється причетною до вічного:

Чорна людина йде

Вгору зеленим шляхом

І перших розквітлих зірок

Торкає плечима…

Але відчуття єдності, що охоплює людину, швидкоплинне, як спалах, як мить осяяння. А потім знову навалюється самотність, від якої більшість ховається за суєтою повсякдення чи звично її не помічає.

Душа поета – осердя суперечностей, що його оточують. Лірична героїня Максимович – одночасно “одна із” (продовжувачка роду, мешканка села чи просто людина з усіма її людськими проявами) і “не така, як усі”. Вона сприймає все гостріше й не так і сама знає це: “Я йду дорогою життя, в душі у мене люстро – як душа, тепле, мов осика, трепетне, як джерело, прозоре та сріблясте”.

Що більше ударів падає на люстро, то міцнішим і яснішим воно стає. Люстро це передовсім відображає характер самої героїні, в якому крихкість та ранимість поєднуються з послідовністю та незламністю.

Утім, послідовність вирізняє не лише героїню, а й авторку. Збірки, які Максимович встигла видати до війни: “Зелений витязь” (“Зелени витез”, 1930), “Бенкет на лузі” (“Гозба на ливади”, 1932), “Нові поезії” (“Новепесме”, 1936) – найкраще тому підтвердження.

Не втрачено, не забуто нічого зі знайденого у першій збірці. Продовжує відшліфовуватися форма, наближена до народної пісні з її плавним ритмом та численними повторами. Описи стають більш живописними, барви набувають яскравості, традиційні порівняння та метафори слугують тлом для яскравих і несподіваних зворотів:

Липи в сукнях тішаться яскравих,

Злотна крона дуба сяє владно,

У своїх обіймах тут криваві

Дикі лози лісового в’яза

Мов до смерті задушити ладні.

Пору шкіців змінює пора етюдів: дедалі більше відтінків, півтонів, і те, що здавалося пласким, набуває об’ємності. Дві теми, ледь заторкнуті в першій книзі, стають замалим не центральними.

Всім потрохи роздай, не оминувши нікого,

І часом не наступи на ящірку чи стоногу,-

Життєвий принцип героїні М. Це душевна щедрість, готовність і здатність віддавати те, без чого їй важко уявити своє життя. Поділитися теплом душі чи шматком хліба, щедро обдарувати когось своєю молодістю – для неї це речі одного порядку. По-іншому, напевне, і не буває у людей, чиї серця “ранимі всім на світі”. Тому їй такі близькі “пасажири третього класу” (зб. “Поет і вітчизна” – “Песник и завучаj”, 1946), котрі “поважають чужу бідність і чужі рани”.

Вони готові вислухати, підбадьорити, допомогти.

Але ніхто не допоможе, коли перед тобою чистий аркуш паперу. Особливо, коли здається, що починаєш повторюватись і все давно написане іншими, що “звістка, яку несеш… не нова, що істин великих… світові не відкрити”. У такі хвилі й запитуєш себе: “Задля чого?” Запитань у ранніх книгах Максимович загалом більше, аніж відповідей.

Але відповіді рано чи пізно з’являються, а на зміну сумнівам приходить впевненість у правильності обраного шляху.

Тільки в бога поезії

Ласку й любов заслужила.

Лише слово “тільки” насторожує. Особливо, коли з’являється вдруге:

Я на поміч гукала щосили.

Тільки птах відгукнувся до мене…

Творчі здобутки йдуть пліч-о-пліч із життєвими втратами: під час Другої світової війни загинули родичі Максимович. Відчуття самотності, що з’являється вже в ранніх збірках, загострюється, сприйняття світу стає дедалі трагічнішим (зб. “Поет і вітчизна”; “Бранець снів”, 1960; “Говори потиху”, 1961). Поету видається, що світ змінився не на краще: “двері, які ведуть до неба, зірвані з завіс”, “розбито заповітну схованку душі”, й зостається вірити у “незворотність і розлуки біля води”, у “ріку забуття та її безконечність”.

Усе стає хистким, нетривким, прекрасне перетворюється у нице. Одна лише природа незмінна, досконала та добра до людини: зорі та зірниці зцілюють, наче терпкий мед, небеса манять увись. У ті миті, коли рвуться найсокровенніші зв’язки, рятує усвідомлення своєї спорідненості, кревної єдності з природою. “Дзигарі, що йдуть в осерді землі”, б’ються з пульсом в одному ритмі, а думки стають “розквітом зелені весняної”.

У кожної людини, і Максимович тут не виняток, трапляються в житті моменти “тиші”, “зупинки”, коли виникає необхідність озирнутися, переосмислити пройдений шлях. У людей мистецтва цей момент переоцінки часто є спонукою до з’яви несподіваних творів. У 1964-1976 pp. Максимович видала збірки “Вимагаю помилування.

Лірична суперечка Поета із Законником царя Душана” (“Тражим помилованье. Из лирске дискуете с Душановим закоником”) та “Літопис нащадків Перуна” (“Летопис Перунових потомака”), які посутньо відрізняються від усього, створеного досі. Збірки, які правильніше було б назвати циклами, написані на основі істрико-фольклорного матеріалу, що якоюсь мірою визначило їхні особливості. Композиційна побудова циклів пов’язана з наявністю певного сюжету, хай навіть дуже умовного.

Ключові поетичні образи-лейтмотиви походять з народної традиції. У “літописі” поряд з людьми діють боги (в тім числі “кус, нащадок Перуна-бога”) і казкові персонажі, “нечиста сила”. Але навіть працюючи з несподіваним матеріалом, Максимович залишається вірною собі: її цікавлять не стільки історичні події, скільки ставлення до них людей, емоції, які зони породжують. Особиста, “приватна” людська історія для неї важливіша, ближча, зрозуміліша.

Тому неминуче її “повернення на круги свої”, у сучасність, до ліричної героїні.

Останні твори – завжди підбиття підсумків, особливо, коли автор усвідомлює, що вони останні. Ще раз про світ, ще раз про себе: все ті самі теми, дедалі новіші відтінки. Поет зостається поетом, і коли “набагато ближчі незримі”, ніж ті, кого він бачить, і коли

Кров… наче в термометрі ртуть,

Опускається нижче нуля,

І вище її вже ніяк не вернуть.

Останні книги: “Вірші з Норвегії” (“Песме из Норвешке”, 1976), “Нічия земля” (“Ничbjа земльа”), “Слово про кохання” (“Слово о льубави”, 1983), “Бабине літо” (“Михольско лето”, 1987), “Фестиваль слів” (“Cajaм речи”, 1987) – пора звітів, пора відповідей та нових запитань, що неминуче постають перед людиною, допоки вона живе, допоки вона творить.

Максимович популяризувала сербохорватською мовою зарубіжну літературу, в т. ч. українську поезію. Переклала поезії “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!”, “Іван Підкова”, “Заповіт”, “Мені однаково, чи буду”, “Минають дні, минають ночі”, “Чи ми ще зійдемося знову?”, “Сонце заходить, гори чорніють” та ін. Шевченкові твори, що ввійшли у збірку “Кобзар” (Белград, 1969). Зробила більшість перекладів до першої в Югославії збірки творів Лесі Українки “Ломи-камінь” (Белград, 1971). У перекладацькому доробку Максимович – твори І. Франка, М. Рильського, Л. Костенко.

У 1966 і 1981 pp. була в Україні, відвідала Київ, Львівщину. За переклади творів Лесі Українки М. присуджена премія ім. Івана Франка (1982). Окремі твори Максимович переклали Д. Павличко, І. Світличний, Р. Лубківський, В. Гримич, З. Гончарук, В. Лучук, О. Сенатович, В. Моруга, Л. Петик, М. Рябчук, О. Шевченко.

І. Розова