Силабічне віршування (грецьк. syllаbe – склад) – система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. С в. характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить, віршовий рядок на дві рівновеликі частини:
Неначебто списи, // колосся по полю,
Люди колосся /І стинають без болю (Лазар Баранович, переклад
С в. притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькій, сербській, вірменській та ін. версифікаціях.
Під впливом такого віршування у Польші та латиномовних поетик С. в: поширилось і в Україні XVІ-XVІІІ ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження – коломийки. При певному пануванні парокситонної рими у
Тому реформа Тредіаковського – Ломоносова (XVІІІ ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.