“Дубровский” став досвідом органічного злиття картин реальної дійсності й авторський исторической концепції. Конфлікт між Дубровским і Троекуровым тут реальна зав’язка оповідання. Причому, наділяючись у плоть живих образів, улюблена соціально-історична ідея Пушкіна втрачає свою відвернену прямолінійність, заглиблюється й збагачується. У первісному начерку, де майбутній Троекуров названа Нарумовым, його “велика вага в думці поміщиків, сусідів” пояснений “його званням і багатством”.
Надалі Пушкіна дав своєму персонажу
Тим самим пушкінське подання про протиборчі сили, що існували в російському дворянстві, відоме по ряду інших добутків поета, піддалося в романі певному ускладненню. Занепад одних стародавніх прізвищ в XVIII – початку Х1Х вв. не заважав піднесенню інших. Багаторазово відзначалося, що спочатку Пушкін
Троекуров, родич княгині Дашковой, пішов у гору” (VIII, 755). Ці слова були закреслені, тому що вони суперечили хронологічній приуроченості подій. Але в них можна побачити знак того, що до моменту роботи над романом Пушкіну стало ясно, що 1762 р. і інші двірські перевороти XVIII в. супроводжувалися не тільки піднесенням нової знаті, але й розшаруванням стародавнього дворянства. Уже В. О. Ключевский побачив за літературним, романтичним бунтарством Дубровского реальний історичний тип російського дворянина александровской епохи, шляхетного бунтаря з покаліченою долею. Але в центрі роману Пушкіна не стільки самий бунт проти суспільства або відбиття його у свідомості героя, скільки його передумови й наступна доля бунтаря; не пароксизм соціально-критичної пристрасті й навіть не ідея індивідуальної помсти, а фатальний вплив беззаконня на всю долю Дубровского.
Саме розбійництво своє герой характеризує як неминучий крок, змушений актом самодержавної сваволі (“Так, я той нещасний, котрого ваш батько позбавив шматка хліба, вигнав з отеческого будинку й послав грабувати на більших дорогах” – VIII, 205).
Бунт виявляється бунтом поневоле, а усвідомлений самим героєм безвихідний трагізм його положення – зворотним боком романтичного молодецтва й пафосу справедливості, які зв’язала його з розбоями мирська поголоска. Широка картина життя російського провінційного дворянства, що встає зі сторінок “Дубровского” і имеющая своєю підставою пушкінську концепцію історичного розвитку дворянського стану, належить до найвищих досягнень російського соціального роману нового часу. У цій картині пафос високого історизму парадоксально сполучається із суперечливістю вказівок на час, до якого присвячені події роману, – суперечливістю, що видає коливання Пушкіна.
Очевидно, у момент написання “Дубровского” Пушкіна займало завдання відтворення не тільки життя суспільства в певний історичний момент (як було при роботі над “Рославлевым”), скільки суспільної ситуації, що залишалася типової із другої половини XVIII століття до сучасності, зложившись, по переконанню Пушкіна, як результат процесів, викликаних петровскими реформами. Ця особливість “Дубровского”, що дозволяє відносити його дії й до кінця XVIII століття, і до пушкінської сучасності, привела до того, що в дослідницькій літературі погляд на “Дубровского” як на соціальний роман із сучасного життя довгий час співіснував зі спробою бачити в ньому досвід історичного оповідання. Саме ця особливість (а не відсутність в “Дубровском” історичних осіб і подій) дозволяє із упевненістю затверджувати, що перед нами роман, у якому для авторського задуму істота зображуваних суспільних явищ важливіше відчутної конкретності історичного моменту.
В “Дубровском” немає селянського повстання, а є тільки нестійкий порив селян і двірських до бунту. За винятком сцени на панському дворі, селяни не з’являються в написаних главах роману. Герої “Дубровского”, що належать до народного середовища, – двірські, тобто особисті слуги панів, кріпосні ремісники, працівники двірських служб і т. п. Вони пов’язані з паном тісніше, ніж селяни.
Патріархальний зв’язок двірських з “доброродным” поміщиком укорінений, по думці Пушкіна, у давній традиції. Та й злиття володінь Дубровского й Троекурова неминуче зачіпає їхні особисті долі й інтереси, штовхаючи слідом за молодим Дубровским. Однак і дії двірні нічим не нагадують повстання. У розбійницькій міцності зберігають силу закони панської садиби: Дубровский керує всіма діями розбійників, він вільний накласти табу на володіння ненависного для його людей Троекурова й навіть розпустити свою зграю.
Тема народу органічно входить у соціально-політичну проблематику “Дубровского”, але не є в ній домінуючої. Народ – це природне середовище, у якій протікає сільське життя дворянина.
В “Дубровском” Пушкін показав, що середовище ця аж ніяк не пасивне. І звада панів, і бешкетування приказних електризують народну масу й викликають її відповідну реакцію. Народні сцени в “Дубровском” можна зіставити з народними сценами “Бориса Годунова”: селяни й двірські, що юрбляться на панському дворі, стурбовані не тільки своєю майбутньою долею. Їхнє етичне почуття обурене твори_ на їхніх очах беззаконням. В “Дубровском”, як і в “Борисі Годунове”, Пушкін робить народ суддею що відбувається, апелює до його почуття справедливості як вищому моральному критерію.
Причому, на відміну від “Бориса Годунова”, в “Дубровском” юрба диференційована. У ній виділені групи селян і двірських, які характеризуються різними настроями й різним ступенем активності. Більше того, у числі двірських перебувають призвідники, здатні повісті юрбу за собою. Такий коваль Архип, у певний момент виступаючий на авансцену оповідання. Заходячи у своїй помсті далі, ніж припускав молодий пан, він по суті направляє наступні події, відрізаючи для Дубровского шляхи до відступу, ставлячи його своїми діями поза законом.
Поступово герой Пушкіна приходить від мнимих цінностей до щирого. Пушкіна змушує молодого Дубровского пізнати, що в існуючому суспільстві жертва суспільних інститутів – людин, один раз оказавшийся поза законом, не може знайти скромного людського щастя, що всі спроби ізгоя повернутися до цивільного існування приречені на невдачу
(2 votes, average: 3.00 out of 5)