Раптове явище краси, що яскраво освітила морок заточенья, крім свого безпосереднього – біографічного – значення для Пушкіна з’явилося стимулом до узагальнення всього раніше пережитого щиросердечного досвіду, пов’язаного з недавньої й ще гостро переживавшейся розлукою, вагою нового вигнання й спрагою щастя. Саме тому виявляються мало плідними спроби розкриття змісту цього вірша, виходячи тільки з одного образа А. П. Керн і відносини до неї Пушкіна, при ігноруванні моменту величезного узагальнення, при якому конкретний образ А..
Гранична узагальненість визначила й весь образний лад вірша, переносячи центр значеннєвої ваги з образа “виденья” на момент пробудження душі поета. Марне намагалися б ми скласти хоча б навіть приблизне подання про конкретні риси реального образа живої людини, про зустрічі з яким говориться у вірші. Якнайбільше, що ми довідаємося,- це те, що в нього
Все інше тоне в гранично узагальнених образах “скороминущого виденья” і “генія чистої краси”, повторених двічі.
На противагу цьому все, що говориться про самого поета, найвищою мірою конкретно. Ми довідаємося про тривоги шумної суєти його колишнього життя, про порив заколотних бур, що завершились мороком заточенья в глухомані, про те, що у вигнанні дні його тяглися тихо “без божества, без вдохновенья”, без любові й що, нарешті, “душі настало пробужденье” і знову вернулося відчуття всієї повноти життя.
Те, що весь цей перелом у душі поета не з’явився тільки наслідком випадкової зустрічі із прекрасною жінкою, але відбивав певну життєву закономірність, показує характер цілого ряду віршів цього часу, зокрема, настрої, що лежать в основі знаменитого циклу “Наслідувань Корану”, написаного за півроку до цього.
Завершальний цей цикл дев’ятий вірш повно такої життєстверджуючої сили, що повинне бути розцінене як безсумнівне свідчення року процесу, що почався вже в кінці 1824, подолання Пушкіним важких переживань і швидко, що йде відновлення, його щиросердечних сил. Тільки так можуть бути зрозумілі знаменні рядки про втомленого подорожанина, що довго блукав у пустелі й що нашли, нарешті, життєдайне джерело, що врятував йому життя, вдихнув у душу нові сили й допоміг продовжити шлях:
И чудо в пустелі тоді відбулося: Минуле в новій вроді оживилося.
* И почуває подорожанин і силу, і радість;
* У крові заграла воскресла младость;
* Святі захвати наповнили груди:
* И с богом він далеві пускається в шлях, (II, 357)
Досить зрівняти ці рядки, що ставляться до кінця 1824 року, із заключними рядками вірша “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье”, написаними лише декількома місяцями пізніше:
* Душі настало пробужденье.
* И серце б’ється в упоенье,
* И для нього воскресли знову
* И божество, і вдохновенье,
* И життя, і сльози, і любов,
Не випадковими, очевидно, є й особливості строфічної побудови вірша, присвяченого “генієві чистої краси” і як би овіяного звучанням цієї словесної формули: із шести строф вірша чотири (1, 2, 3 і 5-я) витримані в римах, співзвучних кінцевому звучанню кінцевого слова цієї формули: ти – краси; суєти – риси; мрії-риси; ти – краси, при цьому кінцеві строфи даного ряду ( 1-я й 5-я) мають однакове римування; ти – краси &;#8216;.
Все це створює враження дивної стрункості вірша.
Літературні паралелі, що часто проводилися у зв’язку із цим віршем, мало плідні. Нічого істотного відносно пушкінського образа “скороминущого виденья” не вносить спогад А. П. Керн про те, що в одному з листів до неї її тригорської кузини А. Н. Вульф, коли Пушкін уже жив у Михайлівськім, він приписав збоку з Байрона: “1)пе ш\а§е, дш а раззе йеуап! поиз, цие поиз ауопх чгие е1 дие поив пе геуеггопз ]ата13 (“Бачення пронеслося повз нас, ми бачили його й ніколи знову не побачимо”) 2. Точно так само пушкінський образ “генія чистої краси” не має нічого загального з містико-ідеалістичною сутністю цього образа в поезії Жуковського й наповнений зовсім іншим змістом
(2 votes, average: 5.00 out of 5)