У житті
Кожної людини наступає момент, коли він
Раптом починає замислюватися про мету й зміст
Життя, про проблеми співвідношення особистості й
Буття, про своє місце у світі людей. І кожний,
Напевно, випробував болісний біль, не
Знаходячи ясних відповідей на поставлені
Питання.
В
Усе часи проблеми буття особливо
Хвилювали передових представників
Людського суспільства, у тому числі й
Художників слова – поетів і письменників.
Але ні в
Одній літературі миру “прокляті питання”,
Як
Гостро, як у росіянці. За словами Евтушенко, в
Усе часи “поет у Росії більше, ніж поет”.
И, звичайно
Же, ці питання не могли не хвилювати
Геніального поета Пушкіна, що з’явилося “початком
Всіх початків” у російської класичної
Літературі. Поет запитував:
Дарунок
Даремний, дарунок випадковий,
Життя,
Навіщо ти мені дана?
И в кожний
Період життя в Пушкіна була своя відповідь на
Це питання. В одному він упевнений повністю:
Блаженний, хто
Змолоду був молодий,
Блаженний, хто
Вчасно дозрів.
Так говорив
Поет
Кожному віку в житті відповідає
Певна манера поводження: у молодості
Потрібно жити повним життям, насолоджуватися
Всіма її радостями, задоволеннями й
Веселощами, поки є любов, жар молодого
Серця, дружні зустрічі й безтурботні
Бенкети. Піде молодість – піде життя:
Ми ж
Втратимо юність нашу
Разом з
Жизнию іншої.
Але поки
Серце молоде скажено б’ється в груди, поет
Призиває:
…Труснемо
Рукою руку,
Залишимо в
Чаші круговий
Педантам
Сродну нудьгу.
Однак,
Повзрослев, Пушкін переглядає своє
Відношення до багатьом речам. Часом у його житті
Наступають моменти, коли існування
Здається безглуздим, безвідрадним:
Мети немає
Переді мною;
Серце
Порожньо, дозвільний розум,
И млоїть
Мене тоскою
Однозвучної
Життя шум.
Життя
Представляється поетові як сукупність трьох
Етапів: ранку – молодості, дня – зрілості й
Вечора – старості, після якої незмінно
Приходить ніч, що персоніфікує смерть; і
Людина не має сил змінити цей закон
Природи. “Але навіщо тоді розум, душа, талант? –
Запитує себе поет. – Навіщо пориви й
Стремленья?”
Хто мене
Чарівною владою
З
Незначності воззвал,
Душу мені
Наповнив пристрастю,
Розум
Сомненьем схвилював?..
Похмурі
Сірі дні переміняються світлими, радісними, а
Сомненья – упевненістю в пануванні
Позитивного початку, адже Пушкін –
Непоправний оптиміст, і от він уже
Призиває:
Якщо життя
Тебе обдурить,
Не засмучуйся,
Не гнівайся!
У день
Зневіри упокорся:
День
Веселощі, вір, настане.
И тим не
Менш думки про смерть не залишали поета, і
Міркування про цьому часто зустрічаються в його
Добутках:
Я говорю:
Промчаться роки.
И скільки
Тут ні видно нас,
Ми всі
Зійдемо під вічні зводи –
И чий-нибудь
Уж близький година.
Він
Передчував свою ранню загибель і
Нудився думками про неї, про що ми можемо судити
По проникливих рядках вірша “Броджу
Чи я уздовж вулиць шумних…”:
День кожний,
Кожний час
Звик я
Думою провождать,
Прийдешньої
Смерті річницю
Меж їх
Намагаючись угадати.
Але вмирати
Пушкін не хоче, він повний спраги життя,
Творчості й любові. Пронизливо доноситься
Крізь століття його голос:
Але не хочу,
Про други, умирати;
Я жити хочу,
Щоб мислити й страждати;
И відаю, мені
Будуть наслажденья
Меж
Прикростей, турбот і треволненья…
Поезія
Пушкіна зрілого періоду точно осяяна
Світлом вічності, і в цьому джерело її
Гармонійності, її височини, її
Філософського звучання. Поет говорить про
Смерті, як мудрець, філософ, із глибокої й
Проясненим смутком. Думки про смерть для
Пушкіна невіддільні від думок про вічний:
И нехай в
Гробового входу
Младая
Буде життя грати,
И
Байдужа природа
Красою
Вечною сіяти.
Життя не
Закінчується зі смертю якогось одного
Конкретної людини, і поет, що відвідав в
1835 року таке дороге йому Михайловское, в
Якому його “минуле… объемлет жваво”,
Слухаючи привітальний шум сосон, дивлячись на
Младую разросшуюся гай, “зелену сім’ю”,
Привітає “плем’я младое, незнайоме”.
Немає страждання, а тільки властива
Пушкіну “світлий сум” у рядках:
…не я
Побачу твій
Могутній пізній вік,
Коли
Переростеш моїх знакомцев
И стару
Главу їх заслониш
Від очей
Перехожого.
Поет як би
Передає естафету життя майбутнім поколінням,
Але вірить, що зв’язок часу, зв’язок поколінь
Нерозривна – вона в пам’яті:
…І про мене
Згадає.
Пам’ять про
Пушкіні – вічна пам’ять.
Не
Заростає й не заросте “народна стежка” до
Всеосяжному, завжди сучасному
Творчості, не заростає й не заросте
Тропа до воістину святих місць, де жив і
Затворів А. С. Пушкін, де він знайшов останній
Свій притулок.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)