Чому молилася ти з любов’ю, Що як святиню берегла, – Доля людському суесловью На поруганье зрадила. Ф. И. Тютчев Федір Іванович Тютчев багато в чому ліричний поет. Крім опису великолепнейших картин природи, його перу належить чимало віршів, присвячених любові до жінки, цьому прекрасному й піднесеному почуттю.
Протягом усього творчості поет звертається до цієї Теми, але особливим трепетом і ніжністю відрізняються його вірші, написані після 1840 року й присвячені Олені Олександрівні Денисьевой.
Ця ” блаженно-фатальна” любов тривала
И жалюгідний чарівник перед чарівним миром, Мною, створений самим, без віри я коштую
Їй відмовили в прийомах у тих будинках, у яких ще недавно приймали з такою радістю й увагою. Згодом життя Олени Олександрівни складається невдало. Але ж, як писала Георгіївський, ” Природа обдарила її більшим розумом і дотепністю, великою вразливістю й жвавістю, глибиною почуттів і енергією характеру, і коли вона потрапила в блискуче суспільство, вона й сама перетворила в блискучу молоду особу…”.
Тепер же під впливом її фальшивого становища в суспільстві почав мінятися характер Дівою, з’явилася нестриманість і запальність, уразливість і релігійна екзальтація. Юрба ввійшла, юрба вломилася У святилище душі твоєї, И ти мимоволі постыдилась И таємниць, і жертв, доступних їй. Тютчев же як і раніше не пориває із сім’єю, служить і займає досить помітне суспільне становище, пише вірші, які ипоследствии складуть денисьевский цикл, шедевр російської любовної лірики: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею!
Вражають читачів рядка, написані п’ятдесятилітнім поетом, але наповнені юною й жагучою, піднесеної й самовідданою любов’ю: ПРО, як на схилі нашого років Нежней ми любимо й суеверней… Сіяй, сіяй, прощальне світло Любові останньої, зорі вечернею!.. Пускай бідніє в жилах кров, Але в серце не бідніє ніжність…
Про ти, остання любов! Ти й блаженство й безнадійність. Олена Олександрівна хворіла на сухоту. Її нещасливе життя не сприяло видужанню, а навпаки, Денисьева з кожним днем вгасала.
Поет бачив це й важко страждав, але допомогти не міг. Весь день вона лежала в забутті, И всю її вуж тіні покривали, Лив теплий, літній дощ – його струменя По листах весело звучали, И повільно отямилася вона, И початку прислухатися до шуму…
“ПРО, як все це я любила!” Поетові призначено було пережити улюблену, він говорив, що з її смертю він загубив інтерес до життя, більше того, воно сприймав життя без її як покарання: Любила ти, і так, як ти, любити – Ні, нікому ще не вдавалося. Про Господи!., і це пережити… І серце на клаптики не розірвалося
Вірші, присвячені Олені Олександрівні,- це своєрідний днев-иик поета, якому він довіряє самі таємні, інтимні таємниці свого серця й душі. Завдяки цій самовідданій і сильній любові, російська класична поезія поповнилася чудовими ліричними віршами. Страждання й сльози поета вилилися в незабутній цикл
От бреду я уздовж великої дороги В тихому світлі згасаючого дня… Важко мені, завмирають ноги… Друг мій милий, чи бачиш мене?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)