У дитинстві входить у наше життя веселе й звучне ім’я – Пушкін, і до кінця життя супроводжує нас великий поет як вірний друг, вихователь доброго й прекрасного в людині.
Пушкін був співаком і натхненником визвольного руху свого часу: як поет, свою заслугу перед народом він бачив у тім, що будив “почуття добрі” і у свій “жорстоке століття” восславил волю. Вся діяльність великого поета, його розуміння поезії перейняті ідеєю про служіння мистецтва – життя. Поет повинен, подібно пророкові, “дієсловом палити серця людей”
Завжди жадаючи від творця художньої досконалості, Пушкін, сам найвищою мірою вимогливий художник, уважав, що “щире життя” добутку дає думка, ідея. В одній із критичних заміток поет на прикладі Творчості двох стародавніх французьких поетів підкреслив шкоду естетизму, ідейної порожнечі у творчості… “Мамерб нині забутий, подібно Ронсару… – писав Пушкін. – …Така доля, що очікує письменників, які печуться більше про зовнішні форми слова, ніж про думку, щирій житті його…”
Пушкін відстоював незалежність поета, не бажаючи
Одна з великих заслуг Пушкіна полягала в тому, що він раніше й глибше всіх своїх сучасників зрозумів ту величезну роль, що у його час придбала Література як вираження російської суспільної думки, як фактор духовного розвитку нації, її освіти. “…Дружина вчених і письменників… – помітив один раз Пушкіна, – завжди спереду у всіх набігах освіти, на всіх приступах освіченості”.
Пушкін наполегливо захищає ідею національної самобутності й народності російської літератури. У чорновому начерку статті “Про народності й літературу” Пушкін писав: “З деяких пор увійшло в нас у звичай говорити про народності, вимагати народностей, скаржитися на відсутність народностей у добутках літератури, але ніхто не думає визначити, що розуміє він під словом народності”.
Під народностями сам Пушкін розуміє відбиття “у дзеркалі поезії” “особливої фізіономії” народу, його “напряму думок і відчувань”, “тьми звичаїв, повір’їв і звичок, що належать якому-небудь народу”. Виступаючи проти салонно-аристократичного напрямку деяких письменників, Пушкін прагнув до демократизації російської літератури. Він розширює тематику сучасної йому літератури, звертаючись до зображення реального життя суспільства, наполегливо радить вивчати народну поезію, мову простого народу.
З усією пристрасністю поет повставав проти, як він писав, “насильницького приноровления всього російського до всього європейського”. Ідея народностей літератури зливалася в думках Пушкіна з вимогою істини в зображенні життя як основи подальшого розвитку російської літератури.
Початок літературної діяльності Пушкіна збіглося з розвитком нових напрямків у російській літературі. Ішов у минуле класицизм, хоча його ще всіляко відстоювали літературні старовіри; кінчався час і сентименталізму; після війни 1812 року починається розквіт романтизму, родоначальником якого з’явився поет В. А. Жуковський.
Литературно-эстетические погляди Пушкіна складалися й розвивалися в обстановці гострої літературної боротьби й у тісному зв’язку з його творчими шуканнями як поета. Ще ліцеїстом Пушкін виступає проти захисників літературної старовини.
У південному посиланні Пушкін стає поетом-романтиком, захоплюється Байроном. Він привітає захист В’яземським романтичної поезії. “…Ти добре зробив, що перший підняв за неї голос – французька хвороба вмертвила б нашу отрочну словесність”, – пише він своєму другові, але, будучи на боці супротивників класицизму, Пушкін багато чого не схвалює й у позиції сучасних йому романтиків. Йому не подобається захоплення молодих поетів романтичною елегією, що збіднює ідейний зміст російської літератури. “…Не заважало б нашим поетам мати суму ідей набагато позначительнее, ніж у них звичайно водиться. Зі спогадами про минулу юність література наша далеко вперед не підсунеться”, – зауважує він в 1822 році.
До цього року ставиться робота Пушкіна над статтею “Про поезію класичної й романтичної”, у якій він висловлює незадоволеність тлумаченням романтизму в тодішній критиці.
Незабаром починається відхід Пушкіна від романтизму. У Михайлівськім, у процесі роботи над “Борисом Годуновым”, у Пушкіна виникає поняття “щирого романтизму”. У листі А. Бестужеву від 30 листопада 1825 року Пушкін, повідомляючи про “Бориса Годунове”, пише: “Я написав трагедію й нею дуже задоволений, але страшно у світло видати – боязкий смак наш не стерпит щирого романтизму”.
Він мав тут у виді те, що пізніше стало називатися реалізмом. В “Борисі Годунове” він дав вірне зображення осіб, часу, розвитку історичних характерів і подій у дусі принципів “щирого романтизму”, тобто реалізму й народностей.
На основі эстетических принципів реалізму розцвітає поетичний геній Пушкіна, він стає “великим реформатором російської літератури” (В. Г. Бєлінський ).
Особливий інтерес Пушкіна викликає жанр роману, але свою роботу над ним він починає як поет, а не як прозаїк. У листопаді 1823 року Пушкін писав В’яземському з Одеси: “Що стосується до моїх занять, я тепер пишу не роман у віршах – диявольська різниця”.
У світовій літературі Пушкін коштує в ряді таких геніальних художників слова, як Шекспір, Гете, Лев Толстої.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)