Тепер Бєлінський особливо високо починає цінувати в літературі саме ліричний початок. ” Суб’єктивний” Шиллер став для нього дорожче “об’єктивного” Гете. Він переглядає колишнє негативне відношення до “Горя від розуму”. Тепер Бєлінський цінує комедію Грибоєдова за те, що це “благороднейшее гуманістичний добуток, энергический (і притім ще перший) протест проти мерзенної расейской дійсності…” [11, 576].
Якщо наприкінці 30-х років Бєлінський затверджував ідею несвідомої художньої Творчості, уважаючи, що поет –
Після трагічної загибелі автора “Героя нашого часу” Гоголь залишався єдиним великим російським письменником, у творчості якого була піддана нещадній критиці вся кріпосницька дійсність. Бєлінський чітко усвідомлює величезне суспільно-політичне й літературне значення Гоголя й саме тому вступає в активну полеміку зі слов’янофільськими друзями письменника, які прагнули витлумачити його добутки у відповідності
Бєлінський поглиблює й конкретизує висновок, до якого він прийшов ще в 1835 р., про те, що Гоголь більше важливий для російського суспільства, чим Пушкін. Пояснюється це тим, що Гоголь “більше поет соціальний, отже, більше в дусі часу; він також менш втрачає в розмаїтості створюваних їм об’єктів і більше дає почувати присутність свого суб’єктивного духу, що повинен бути сонцем, що висвітлює створення поета нашого часу”.
Для Бєлінського Пушкін став уже надбанням історії. Але значення Пушкіна в історичному плані було настільки велике, що без з’ясування змісту його художньої спадщини неможливо було “прогнозувати подальший розвиток російської літератури. От чому центральне місце у творчості Бєлінського 40-х років зайняв цикл статей “Твору Олександра Хутро” (1843-1846). Значення цієї праці полягає не тільки в тім, що тут уперше відтворено літературний портрет Пушкіна.
11 статей Бєлінського по суті є історією всієї російської літератури. У першій своїй статті “Літературні мріяння” (1834) Бєлінський висловлював помилкову думку про те, що в Росії немає літератури. Тепер розуміння об’єктивних законів історичного процесу допомогло Бєлінському дійти висновку про закономірності в розвитку російської літератури: “Писати про Пушкіна – значить писати про цілу російську літературу: тому що як колишні письменники росіяни пояснюють Пушкіна, так Пушкін пояснює письменників, що пішли за ним,”. Цілком закономірно, що перші три статті Бєлінський присвятив не Пушкіну, а його попередникам: Ломоносову, Державіну, Фонвізіну, Карамзину, Жуковському, Батюшкову, Крилову
Значення пушкінського етапу в історії російської літератури полягало, як уважав критик, у тім, що великий поет дивно вірний російського життя, що він виразив у своїх добутках національний світогляд, що джерелом його поезії була “живаючи дійсність і завжди плідна ідея” що життя показується Пушкіним у її “природній, живій красі”. У своїх статтях Бєлінський уперше дав подання про поетичну еволюцію Пушкіна, зокрема, встановив внутрішній зв’язок “Кавказького бранця”, “Циган” і “Євгенія Онєгіна”. Разом з тим цикл статей свідчив Л о внутрішніх змінах критичного методу самого Бєлінського. I Його эстетический аналіз поступово насичується історизмом.
Це особливо виявилося в статтях, присвячених “Євгенієві Онєгіну”.
Бєлінський переконливо розкрив історичне й суспільне значення пушкінського роману, що поклав разом з “Горе від розуму” “міцна підстава нової російської поезії, новій російській літературі”. Глибоко проаналізувавши характери головних героїв роману, Бєлінський прийшов до найважливішого висновку, установлюючи залежність людини від навколишніх його обставин, суспільного середовища й визначаючи їхню першочергову провину за неблагополуччя в житті: “Зло ховається не в людині, а в суспільстві”. Критик затверджував: “Ніякі обставини не врятують і не захистять людину від впливу суспільства, ніде не зникнути, нікуди не піти йому від нього”. Ці судження пояснюють сприйняття Бєлінським Онєгіна як “егоїста поневоле”, його думки про еволюції Тетяни й т. д. У подальших роботах другої половини 40-х років Бєлінський прийде до усвідомлення більше складної, диалектичной зв’язку людини й середовища
Не всі конкретні міркування Бєлінського витримали перевірку часом. Так, він недооцінив прозу Пушкіна й зовсім не прийняв його казок, уважаючи їх лише підробкою під народності. Проте загальне значення циклу статей про Пушкіна винятково велико.
На широкому історико-літературному тлі Бєлінський розкрило значення пушкінської творчості для російської літератури й російського суспільства, заклавши тим самим міцні основи для наступного розвитку пушкінознавства. Він перший сказав про із цінність пушкінської спадщини для майбутніх поколінь, про здатності поезії Пушкіна розвивати в людях не тільки эстетическое, але й моральне почуття
И все-таки в 40-і роки для Бєлінського творчість Пушкіна було вже переважно явищем історичним. Високо оцінюючи історико-літературне значення автора “Євгенія Онєгіна”, критик думав, що Пушкін належить до тієї школи мистецтва, час розквіту якої вже пройшло, тому що поет у своїх добутках виступає насамперед як художник, але не як мислитель.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)