З творчістю Байрона Олександра Пушкіна познайомили доньки генерала Раєвського під час подорожі до Криму і Кавказу. У цьому приємному товаристві Пушкін удосконалював і своє знання англійської мови. Він одразу захопився Байроном, адже його поезія була відображенням духовного стану західноєвропейського суспільства, який був викликаний важливими історичними подіями кінця XVIII – початку XIX століття.
Суттєвими рисами цього стану було невдоволення колишніми ідеалами та пошуки чогось нового, кращого. Усвідомлення недосяжності поставленої
Однак постає питання, наскільки правильно зрозумів Пушкін байронівських героїв у контексті західноєвропейського тлумачення. Як стверджує Анненков, Пушкін сприймав ідеї і почуття Байрона так, як їх сприймала російська інтелігенція. І далі Анненков розтлумачує, як саме у Росії сприймали ідеї байронізму: “Нашому байронізму було байдуже до глибокого співчуття народам і будь-якого морального страждання, яке надихало західний байронізм.
Все це ще й перепліталося у нас із наслідуванням аристократичних прийомів шляхетного лорда, який заснував напрям і завжди пам’ятав про своє походження від шотландських королів, як відомо”.
Проте, що б не говорили критики про байронізм на російському грунті, у Пушкіна, на мою думку, було своє особливе ставлення як до Байрона, так і до його започаткування. Про це свідчить творчість російського поета періоду заслання на півдні Росії. “Кавказький Бранець” Пушкіна став співзвучним західноєвропейським настроям тієї доби. Можливо, того не розуміючи, Пушкін все ж вийшов за межі романтизму і спробував у “Кавказькому Бранці” відобразити об’єктивну дійсність.
В образі героя поеми автор спробував подати типову характеристику молодої людини свого покоління: “У ньому я хотів зобразити ту байдужість до життя і його насолод, ту передчасну старість душі, котрі стали відмітними рисами молоді XIX ст.”. Так писав про образ Бранця сам автор в одному з приватних листів. Своєї мети Пушкін досяг. Вийшла така собі романтична поема з цілком реалістичним підгрунтям. Поема мала великий успіх, з’явилося чимало наслідувачів Пушкіна.
Він стає загальновизнаним майстром романтизму, критики проголошують його “Північним Байроном”. Дехто з критиків з цим не погоджується. Бєлінський, наприклад, безапеляційно заявив, що порівнювати Пушкіна з Байроном зовсім не можна, адже важко знайти двох поетів, які були б настільки протилежними за своєю натурою, а значить і за пафосом своєї поезії, як Пушкін і Байрон.
А тим часом “протилежний за натурою і пафосом” Пушкін пише елегію “Погасло денне світило” і бере епіграфом рядки поеми Байрона.
Що б там не говорили критики і літературознавці, очевидним є вплив байронізму на російську літературу першої половини XIX сторіччя. Очевидним є і те, що Байрон мав вплив на Пушкіна, принаймні надихнув його на створення нових незабутніх образів.