Літературне хуторянство – примітивне, провінційне розуміння завдань та специфіки літератури, відсторонення її від магістральних ліній світового письменства, втілення хворобливої меншовартості українства. Для нього властиве зловживання літературними штампами, версифікаторство, епігонство, протистояння оновлювальним віянням у мистецтві. Небезпідставно Леся Українка назвала такі безпереспективні тенденції “дикою бурсаччиною”. Л. х. заперечували власною творчою практикою представники “Молодої музи” та “Української хати”,
Особливого “розквіту” Л. х. набуло у сприятливих для псевдолітератури умовах соціалістичного реалізму, дискредитуючи справжні критерії достеменного мистецтва. Л. х. слід відрізняти від хуторської філософії П. Куліша (“Листи з хутора”, 1861), в якій обстоювалася потреба розвитку української культури та літератури на націоцентричній основі, співмірній європейським масштабам світосприймання, але без втрати ментальної ідентичності.