Переклав з російської Анатолій КРАТ ВЛАДІМІР НАБОКОВ СМЕРТЬ
Драма у двох діях Дія відбувається в університетському місті Кембридж, весною 1806 року Д І Я П Е Р Ш А Кімната. У фотелі, біля вогню, – ГОНВІЛ, магістр наук.
ГОНВІЛ. …І владу цю над розумом чужим З наукою своєю порівняю: Відрадно знати, що за суміш вийде, Коли у склі над полум’ям блакитним,
Вагаючись зливаються дві солі, Туманну зафарбовуючи колбу. Відрадно знати, що складна медуза,
У кулю кістки втиснута, породить Сни генія, безсмертні молитви, І світ увесь… Я бачу
Там звивина… Давно я б’юсь над нею, – Не вистежити… Тільки ось тепер, Тепер, – коли пізнає він раптово – А! В двері стук… Таке важке кільце
Б’є в мідний гриб надвірний: стук знайомий, Стук неспокійний… Відчиняє.
Вбігає ЕДМОНД, молодий студент. ЕДМОНД. Гонвіле! Це правда?.. ГОНВІЛ.
Так… Нежива… ЕДМОНД. Та як же… Гонвіл!..
ГОНВІЛ. Так… Ми не чекали…
Двадцять років серце Туди-сюди ганяло кров-живицю, Накачуючи в жили, на а потім Вбираючи… І от – спинилось…
ЕДМОНД. Страшно Про це говориш…
Якою ж юною була. ГОНВІЛ. Читала Цю книжку: упустила… ЕДМОНД.
Так, життя – Шалений вершник. Смерть – обрив раптовий, Немислимий. Коли довідавсь я – Так, зразу – не повірив. Де ж, мій друже,
Вона лежить! Дозволь… ГОНВІЛ. Забрали вже… ЕДМОНД.
Як дивно… Гонвіл, ти не розумієш: Вона завжди вдягала темне…
Стелла – Ім’я мигтюче в темній круговерті. Забрали вже… Усе це дивно – правда?
ГОНВІЛ. Сідай, Едмонде. Радий, що чужою Ти перейнявсь струною горя…
Отже, З дружиною моєю ти знайомий? ЕДМОНД. Мене дивує, Гонвіле, твій спокій!
Як тішити тебе? Ти – ніби мармур: Всепереможне білизни страждання… ГОНВІЛ. О так, – не тіш.
Розмову поведем Про щось просте, земне. Вже цілий тиждень З тобою ми не бачились. Як справи?
Над чим ти міркував? ЕДМОНД. Над смертю. ГОНВІЛ. Годі!
Про неї ми бесідували часто. Нам треба жити. Злодій у в’язниці Напередодні страти павука Вивчає оком безтурботним. Образ
Дослідника над світом. ЕДМОНД. Говорив ти, Що наша смерть…
ГОНВІЛ. …можливо, здивування, Або – нічого. Я, між іншим, вірю В останнє; тільки є одне: міцні
Земні думки: їх потяг перебити Не легко нам… ЕДМОНД. Чи бачиш ти, – я мучусь…
Мені здається: впіймана душа – Ридаюча стихія в лабіринті Перетинок, кісток, і жил шумливих. Боюся жити. Страшно відчувати
Під пальцями ці поштовхи сердечні, Тут – під ребром і тут, на кисті, – відгук. І візій, і думок боюсь – опори Не маю я, гачка нема. Давно вже
Я вірив у захмарного старого, Що місце мав між привидів святих. А потім у спустошувальні книги Я кинувся. Є книги, як пожежі…
Згоріло все. Я був один. Тягнуло Пустельно-чорним згарищем вагання, – І ось, в диму, ти, Гонвіле, з’явився – Напружений, важкий і головатий, В пронизливо-сліпучому пенсне, З розірваною жабою в долоні…
Ти щипчиками витягнув за вузол Мої сліпі думки, що позлипались, Розплутав їх, – й страшною простотою
Мій сумнів давній замінив… Наука Мені рекла: “от-світ” – і я побачив Грудки землі у просторі безмежнім – Грудки червиві, в колі обертання,
Де цвіллю, а де й памороззю вкриті… І стало враз життя від простоти Ускладненим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)