ЕПІСТОЛЯРНА ПРАКТИКА (за настроєм Емми Андієвської) …ніколи не писала листів з адресами – це був найвірніший спосіб відправити їх саме тій людині, якій вони призначалися. Писала листи собі. На кожен отриманий лист не барилася писати відповідь і згодом відсилала за тією ж ненаписаною адресою. Листи доходили не завжди, тому іноді доводилося писати відповіді по пам’яті, за клаптиками чернеток або ж узагалі починати зі слів: “Любий друже, давно не отримувала від тебе звісток.
Чи не забув бува про мене? Чи то знову завдячую твоїм довгим
Навесні у кожен конверт додавала по жмуточку трави чи квітів, а восени писала на ще не засохлих березових листочках, зшиваючи їх потім у такі маленькі жовті книжечки. Одного разу поїхала з міста на кілька тижнів. То було нестерпно! Телеграфувала додому ледве не щогодини, турбувалася, чи не прийде у цей час якийсь лист…
Приїхавши додому, побачила лише купу довгих, як макарони, телеграм, які поштар цілий місяць сумлінно підсовував під двері. Вони лежали на килимку й нагадували великий
У кімнаті тепер багато снігу, бо звичка купувати папір нікуди не поділася. А нещодавно почали турбувати духи ненаписаних листів: вночі вони шелестять своїми тонкими прозорими тілами, скриплять гусячими перами та кульковими ручками; одного разу навіть перекинули на килим пляшку чорнил. От начебто і все.
Певно, хотіла розповісти щось іще, але то вже наступного разу…