Орфей. Еврідіка. Гермес (скорочено) – Рільке Райнер Марія

Була це душ копальня дивовижна,- У ній, як жили тихих срібних руд, Тяглись вони крізь тьму.

Поміж коріння Струміла кров, що до людей пливла; Тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там були

Урвисті скелі, і ліси безлюдні, І зведені над пусткою мости, І той сліпий, великий, сірий став, Що над своїм глибоким дном повиснув, Як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна, Виднілася бліда стяга дороги, Прострелена, мов довге полотно. Дорогою цією йшли вони

Попереду ішов стрункий мужчина В киреї голубій; він

нетерпляче І мовчазливо в далечінь вдивлявся, І крок його жадібно жер дорогу Великими шматками; в нього руки Звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

Немов забули вже про легкість ліри, Яка отак була вросла в лівицю, Як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись,

Бо мчався зір, неначе пес, вперед, Вертався, і спинявся, і чекав На повороті ближчому дороги,- А нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він

Вчуває кроки кожного з двох інших, Які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав, І вітер ззаду торгав за кирею. Так він собі казав: “Вони ідуть”, – Казав це гучно й

до лупи вслухався. Вони ідуть, але страшенно тихо

Обоє ходять. От якби посмів Він обернутись (але обертатись Було йому заказано при ділі, Яке він майже довершив),- тоді

Побачив би, що йдуть обидва тихі: Це Бог мандрівок і доручень дальніх, Дорожній шлик над світлими очима,

Вперед простерта палиця струнка, Маленькі крила, що об ступні б’ють, І звірена його руці – вона. Така Кохана,- та її ця ліра

Оплакала за плакальниць усіх, Аж світ на плач суцільний обернувся, Де знову все було: і ліс, і діл, І шлях, і поле, і ріка, і звір; Але й в плачливому отому світі, Так само, як над іншою землею, І сонце йшло, й зоріло тихе небо,

Плачливе небо в скривлених зірках,- Така Кохана. Тепер вона ступає поруч Бога, Хоч довгий саван заважає йти, Невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії, Не думала й про мужа, що простує Попереду, не думала й про шлях, Що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям Наповнена по вінця. Як плід вбирає солодощі й тьму, Вона ввібрала в себе смерть велику, Таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній Вона вже існувала; стать її Була немов надвечір юна квітка, І так одвикли від звичаїв шлюбних У неї руки, що й самого Бога Безкрайно лагідний напутній дотик Її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже – не та білява жінка, Оспівана колись в піснях поета, Вона уже – не пахощі, не острів Широкої постелі, бо уже Вона не власність жодного мужчини.

Її розв’язано, мов довгі коси, І віддано, мов пробуялу зливу, Й поділено, немов запас стократний. Вона – вже корінь, І коли нараз Її спинив і з розпачем промовив До неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-

Безтямно й тихо запитала: “Хто?” А там здаля, при виході у світло, Стояв хтось темний, що його обличчя Не розпізнати.

Він стояв і бачив, Як на стезі дороги польової Печальнозорий Бог і посланець Безмовно обернувся, щоб іти

За постаттю, яка назад верталась, Хоч довгий саван заважав іти, Невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад М. Бажана


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Орфей. Еврідіка. Гермес (скорочено) – Рільке Райнер Марія