Була це душ копальня дивовижна,- У ній, як жили тихих срібних руд, Тяглись вони крізь тьму.
Поміж коріння Струміла кров, що до людей пливла; Тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там були
Урвисті скелі, і ліси безлюдні, І зведені над пусткою мости, І той сліпий, великий, сірий став, Що над своїм глибоким дном повиснув, Як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна, Виднілася бліда стяга дороги, Прострелена, мов довге полотно. Дорогою цією йшли вони
Попереду ішов стрункий мужчина В киреї голубій; він
Немов забули вже про легкість ліри, Яка отак була вросла в лівицю, Як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись,
Бо мчався зір, неначе пес, вперед, Вертався, і спинявся, і чекав На повороті ближчому дороги,- А нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він
Вчуває кроки кожного з двох інших, Які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав, І вітер ззаду торгав за кирею. Так він собі казав: “Вони ідуть”, – Казав це гучно й
Обоє ходять. От якби посмів Він обернутись (але обертатись Було йому заказано при ділі, Яке він майже довершив),- тоді
Побачив би, що йдуть обидва тихі: Це Бог мандрівок і доручень дальніх, Дорожній шлик над світлими очима,
Вперед простерта палиця струнка, Маленькі крила, що об ступні б’ють, І звірена його руці – вона. Така Кохана,- та її ця ліра
Оплакала за плакальниць усіх, Аж світ на плач суцільний обернувся, Де знову все було: і ліс, і діл, І шлях, і поле, і ріка, і звір; Але й в плачливому отому світі, Так само, як над іншою землею, І сонце йшло, й зоріло тихе небо,
Плачливе небо в скривлених зірках,- Така Кохана. Тепер вона ступає поруч Бога, Хоч довгий саван заважає йти, Невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії, Не думала й про мужа, що простує Попереду, не думала й про шлях, Що приведе її назад в життя.
Вона в собі вся скупчилась, посмертям Наповнена по вінця. Як плід вбирає солодощі й тьму, Вона ввібрала в себе смерть велику, Таку нову, що й не збагнути їй.
В дівочості новітній, неторканній Вона вже існувала; стать її Була немов надвечір юна квітка, І так одвикли від звичаїв шлюбних У неї руки, що й самого Бога Безкрайно лагідний напутній дотик Її вражав, немов надмірна близькість.
Вона уже – не та білява жінка, Оспівана колись в піснях поета, Вона уже – не пахощі, не острів Широкої постелі, бо уже Вона не власність жодного мужчини.
Її розв’язано, мов довгі коси, І віддано, мов пробуялу зливу, Й поділено, немов запас стократний. Вона – вже корінь, І коли нараз Її спинив і з розпачем промовив До неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-
Безтямно й тихо запитала: “Хто?” А там здаля, при виході у світло, Стояв хтось темний, що його обличчя Не розпізнати.
Він стояв і бачив, Як на стезі дороги польової Печальнозорий Бог і посланець Безмовно обернувся, щоб іти
За постаттю, яка назад верталась, Хоч довгий саван заважав іти, Невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Переклад М. Бажана
(2 votes, average: 2.50 out of 5)