Еріх-Марія Ремарк Три товариші I Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло.
Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми.
Лишалося чверть години. Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку.
Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері.
На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара. На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них – майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька.
Я забув сховати її під замок. – Але ж, фрау Штос… – вимовив я. Спів обірвався. Мітла впала на долівку.
Блаженна посмішка
Ну як, сподобалось? – Воно-то так… Але ж мені дуже ніяково… – Вона витерла губи. – Я просто розгубилася… – Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися.
Набралися, як конопляний сніп – води. Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.
– Пане Локамп… Людина – це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала з пляшки… потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить… а потім… потім біс мене, мабуть, попутав…
А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти… Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей – вона й не доторкнеться до них, – але на горілку кидалася, як кіт на сало.
Я підняв пляшку. – Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна. На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка. – Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп?
Мене, беззахисну вдову? Я похитав головою: – Сьогодні – ні! Вона обсмикнула підтикану спідницю.
– Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде… тоді хай бог милує! Я підійшов до шафи й відімкнув її. – Матільдо!.. Вона перехильцем поспішила до мене.
Я підняв коричньову чотиригранну пляшку. Матільда на знак протесту звела руки: – Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала! – Знаю, – сказав я і налив повну стопку. – А чи знаєте ви, що це таке?
– Ще б пак! – вона облизнула губи. – Ром! Багатолітній ямайський ром! – Добре. То випийте ж стопочку!
– Я?! – Матільда відсахнулась. – Пане Локамп, це вже забагато буде! Це ж на мою голову – як розжарене вугілля. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви потім ще частуєте її ромом. Та ви-свята людина, їй-бо, свята!
Краще померти, ніж пережити таке!.. – Та невже? – сказав я, удаючи, ніби збираюся взяти стопку назад. – Ну, та вже нехай… – Вона похапцем узяла стопку. – Від доброго гріх відмовлятися, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося… За ваше здоров’я!
Може, сьогодні ваш день народження? – Авжеж, Матільдо. Вгадали. – Та що ви кажете! – Схопивши мого руку, вона трясла її: – Вітаю сердечно! Побільше вам грошенят, пане Локампі – Вона витерла губи. – Я така зворушена…
За це треба б ще одну проковтнути. Адже я вас люблю, як рідного сина… – Гаразд.
Я налив їй ще стопку. Вона одним духом осушила її і, нахваляючи мене, попрямувала, похитуючись, з майстерні. Сховавши пляшку, я сів до столу. Бліде сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Якесь дивне почуття викликає отакий день народження, навіть коли ти цілком байдуже сприймаєш його.
Тридцять років! А був час, коли мені думалося, що й до двадцяти не доживу – таким це видавалось недосяжним. А потім… Я витяг з шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… цей етап життя здавався далеким-далеким – тепер уже майже неймовірним.
Справжнє життя почалось лише в 1916 р. Тоді саме я став новобранцем – худорлявим, дозгов’язим юнаком вісімнадцяти років, по команді вусатого унтер-офіцера вчився лягати і вставати на полі за казармою. Одного вечора, ще на початку служби, прийшла до казарми мати; вона хотіла мене одвідати, але їй довелося чекати понад годину. Я запакував свій ранець не за уставом і за те мусив у вільний час чистити вбиральню. Мати хотіла мені допомогти, але їй не дозволили.
Вона плакала, а я так стомився, що заснув у неї на очах, ще до кінця побачення. 1917 рік. Фландрія. Ми з Міддендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли попразнувати.
Та не вийшло. На світанку англійці почали інтенсивний обстріл. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра і Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав перепочинок, і відкрили пляшку, почалась газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи маски, але у Міддендорфа вона виявилася несправною.
Коли він це помітив, було вже запізно. Поки її зірвали і знайшли нову, він уже вдихнув забагато газу і блював кров’ю. Наступного ранку помер.
Обличчя його було чорнозелене, вся шия геть подряпана – це він намагався роздерти її нігтями, щоб дихнути свіжим повітрям. 1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Бинти з паперу.
Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав.
Він не бачив свого горя, бо під ковдрою лежав дротяний кошик. Та він би й не повірив цьому, бо відчував біль у ногах. Уночі в нашій палаті померло двоє. Один умирав повільно й тяжко.
1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод.
На вулицях не вщухає грізне плювання кулеметів. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів. 1920 рік.
Путч. Карла Брегера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували.
Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія. 1921 рік… Я задумався. Не пригадав нічого.
Цього року наче й не було. В 1922 році працював на залізниці в Тюрінгії, в 1923 – завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Це було під час інфляції. Заробляв двісті мільярдів марок на місяць.
Двічі на день сплачували гроші, а потім щоразу відпускали на півгодини, щоб можна було побігти до крамниць та дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо ж тоді гроші вже знецінювалися вдвоє. А потім? Дальші роки? Я поклав олівець. Не варто все це й згадувати.
Та й забулося вже, як воно там було. Багато дечого довелось пережити. Останнього разу я відсвяткував свій день народження в кафе “Інтернаціональ”. До того працював там цілий рік тапером.
Тоді ж зустрівся знову з Кестером і Ленцом. І от опинився в автореммайстерні – авторемонтній майстерні Кестера і К°. К° – це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, одному Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, пізніше-командиром літака, потому деякий час був студентом, тоді автогонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що деякий час перед тим тинявся десь у Південній Америці, а потім і я. Я витяг з кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитись?
Жилося мені непогано, робота в мене була, була й сила, і здоров’я було, як кажуть люди… Міг довго працювати без утоми. Але краще про це не думати так багато.
Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом насувалось щось із минулого і дивилося на тебе мертвими очима. Та від цього рятувала горілка.
Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж.
На порозі стояв Готфрід Ленц – довготелесий, худорлявий, солом’янобіла грива на голові, а ніс – наче з чужого обличчя.