Сашка влетів у гай, кричачи: “Німці! Німці!” – щоб попередити своїх. Ротний велів відійти за яр, там залягти й ні кроку назад. Німці на той час зненацька замовкли. І рота, що зайняла оборону, теж притихла чекаючи, що от-от піде теперішній бій. Замість цього молодий і якийсь торжествуючий голос став їх морочити: “Товариші!
У районах, звільнених німецькими військами, починається посівна. Ви чекає воля й робота. Кидайте зброю, закуримо сигарети…”
Ротний через кілька хвилин розгадав їхню гру: це була розвідка. І відразу дав наказ
Сашка хоч і вперше за два місяці, що воював, зштовхнувся так близько з німцем, але страху чомусь не відчував, а тільки злість і якийсь мисливський раж
И таке везіння: у першому ж бої, дуриком, взяв “мови”. Німець був молодий і кирпатий. Ротний побалакав з ним по-німецькому й велів Сашке вести його в штаб.
Виявляється, фриц нічого важливого ротному не сказав. А головне, перехитрили нас німці: поки наші бійці слухали німецьку балаканину, німці йшли, взявши в нас полоненого
Німець ішов, часто оглядаючись на Сашку, видно, боявся, що
Може стрельнути йому в спину. Тут, у гаї, по якому вони
Німець прочитав і буркнув: “Пропаганден”.
Шкода, не знав Сашка німецького, поговорив би…
У штабі батальйону нікого з командирів не було – усіх викликали в штаб бригади. А до комбата йти Сашке не порадили, сказавши: “Убило вчора Катеньку нашу. Коли ховали, страшно на комбата дивитися було – почорнів весь…”
Вирішив Сашка все-таки йти до комбата. Той Сашке з ординарцем велів вийти. Чувся із бліндажа тільки комбатів голос, а німця немов і не було. Мовчить,
Зараза! А потім комбат викликав до себе й наказав: німця – у витрату. У Сашки стемніло в очах. Адже він же листівку показував, де написаний, що полоненим забезпечено життя й повернення на батьківщину після війни! І ще – не представляв, як буде вбивати когось
Сашкини заперечення ще більше вивели із себе комбата. Розмовляючи із Сашкой, він вуж руку недвозначно на ручку ТТ поклав. Наказ велів виконати, про виконання доповісти. А ординарець Толик повинен був за виконанням простежити.
Але Сашка не міг убити беззбройного. Не міг, і всі!
Загалом, домовилися з Толиком, що віддасть він йому годинники з німця, але зараз щоб пішов. А Сашка вирішив все-таки німця вести в штаб бригади. Далеко це й небезпечно – можуть і дезертиром порахувати.
Але пішли…
И отут, у поле, наздогнав Сашку із фрицем комбат. Зупинився, закурив… Тільки мінути перед атакою були для Сашки такими ж страшними. Погляд капітана зустрів прямо – ну, стріляй, а прав однаково я… А той дивився суворо, але без злості.
Докурив і, уже йдучи, кинув: “Німця відвести в штаб бригади. Я скасовую свій наказ”.
Сашка й ще двоє поранених з ходячих не одержали на дорогу продуктів. Тільки продаттестати, отоварити які можна буде лише в Бабіні, у двадцяти верстах звідси. Ближче до вечора Сашка і його попутник Жора зрозуміли: до Бабіна сьогодні не добратися
Господарка, до якої постукалися, ночувати пустила, але погодувати, сказала, нема чим. Та й самі, поки йшли, бачили: села в запустінні. Ні худоби не видно, ні коней, а про техніка й говорити нема чого.
Туго буде колгоспникам весновать.
Ранком, прокинувшись рано, затримуватися не сталі. А в Бабіні довідалися в лейтенанта, теж пораненого в руку, що продпункт тут був
Узимку. А зараз – перевели невідомо куди. А вони доба нежрамши! Лейтенант Володя теж з ними пішов
У найближчому селі кинулися просити їжі. Дід не дати, не продати продукти не погодився, але порадив: на поле накопати картохи, що з осені залишилася, і насмажити лепех. Сковороду й сіль дід виділив. І те, що здавалося неїстівною гнилизною, ішло зараз у горло за милу душу
Коли повз картопляні поля проходили, бачили, як копошаться там інші калечние, димлять багаттями. Не одні вони, виходить, так годуються
Сашка з Володею присіли перекурити, а Жора вперед пішов. І незабаром трахнув спереду вибух. Звідки? До фронту далеко…
Кинулися бігцем по дорозі. Жора лежав кроках у десяти, уже мертвий: видно, за проліском згорнув з дороги…
До середини дня доплелися до евакогоспіталю. Зареєстрували їх, у лазню направили. Там би й залишитися, але Володька рвався в Москву – з матір’ю побачити.
Вирішив і Сашка змотатися додому, від Москви недалеко.
По шляху в селі нагодували: не було воно під німцем. Але йшли однаково важко: адже сто верст оттопали, так поранені, так на такому харчі
Вечеряли вже в наступному госпіталі. Коли вечеря принесли – матірок пішов по нарам. Дві ложки каші!
За цю обридлу пшенку крупно повздорил Володька з начальством, так так, що скарга на нього потрапила до особисту. Тільки Сашка взяв провину на себе. Що солдатові? Далі передовий не пошлють, а туди вертатися однаково.
Тільки порадив особист Сашке змотуватися швидше. А Володьку лікарі не відпустилися
Пішов Сашка знову на поле, лепех картопляних на дорогу створити. Поранених там копошилося порядно: не вистачало хлопцям жратви.
И махнув до Москви. Постояв там на пероні, оглянувся. Чи наяву? Люди в цивільному, дівчини стукають каблучками… начебто з іншого мира
Але чим разительней відрізнялася ця спокійна, майже мирна Москва від того, що було на передовий, тим ясніше бачилося йому його справа там…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)