Різьбяреві Михайлові Паращукові
Весна. Вітрець цілує скибу, Воздух міниться, сонце сяє, Чабан кладе нову колибу, Бринить бджола, сопілка грає – Життя, краса – аж любо, любо! Село німе. З-під стріх не в’ється Синявий дим: лиш вряди-годи Завиє пес – усе здригнеться І з хиж несесь квиління: хліба!
О горе вам, раби загонів, Якщо весна до вас загляне З гостинцем нужди! Зойки дзвонів, Розлучний плач і повінь муки В селі бушують, наче п’яні, Всесильні ріки. Знявши руки, Стоїш, страдальче, ждеш відради З небес… Безумний!
Ангел смерті
Кожна груда Налита вщерть мужицьким потом. А чим платить?. Холодна злуда І лютий голод – плід знемоги.
Сонце жевріло, хвилі купались, Немов в полум’ю. Бачилось свято; Тихо, ні згуку. В селі роздались Здавлені стогни. Наче підтяте Серпом колосся – вирнула квола З села громада. Люди ридали.
Пси скавуліли, діти май-голі, З острахом бігли, жалко питали: “Мамо, скажіть нам, куди ми ідемо?” – Цитьте, далеко в гості – за море В гарну країну, може, найдемо Долю… Як іва, що гілля клонить, Мовчки схилилась
Господи правий! Хто змірить глибінь смутку-розпуки Хлопського серця? Ворог лукавий? Наймит-сіпака? Чи ті, що ронять Облудні сльози над їх труною?
Ой доведеться важко платити За кожну слезу з хлопської вії! Навчишся, кате, колись цінити Кров-піт страдальців – пожди! Пішли.
І де загириш, люта доле, Нещасний люд? Чи відьма горя Піде за ним іще й за море З ярмом рабства? Гірка недоле, Остань вже тут! Тебе пригорне У нас вельможний пан неситий І п’явка-жид.
А там – хто знає… А може, там незле гуляє Шляхетський кнут?. Ішли бліді, сумні, як змори, А вслід за ними вило горе І сяв злощасний блиск багнетів.