Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. – К.: Дніпро, 1988.
Під чорноземом, Під суглинками і пісками Пролежало скіфське зерно віками В невеличкім кургані, У звичайній скіфській могилі, З того часу, як скіф-хлібороб Не почувся на силі. Поховали його у простій одежині, Поруч меч-оборонець поклали І вуздечку з коня, А у головах поставили Повне зерна горня, Бо з дитинства душа його скіфська Була у зернині. Та ще рало тулилось Біля натруджених ніг, Тесане, стругане, З коріння твердого, мов камінь.
Отак у землі пролежав той скіф, І зерно
Така розкіш? І де ми?. Та хіба це у скіфів? Невже в здичавілих степах?
А різьба! А браслети! – І все збереглось у віках…” А зерно із горняти Волає в притишенім залі: Та все золото те, І обручки оті, й пекторалі, Як
І за диво-зерно, Життєдайність святої зернини Віддавали вони Найдорожчі шовкові тканини. Ні, не вмер ще в мені, В почорнілій шкарлупі, росток, Ви посійте мене – Зійде світлий, Живий колосок! Рік мине, а чи два, Чи десяток років, не віків – На землі проростуть Міріади таких колосків.
І з руки до руки Потече чистим злотом зерно, Що в горняті у скіфськім Лежало віками воно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)