Повість “Перехресні стежки” – Іван Якович Франко

Іван Якович Франко (1856-1916 pp.)

Повість “Перехресні стежки”

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість “Перехресні стежки” з життя інтелігенції. Назва твору символізує “перехрещені” життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв повісті є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами – герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті – різних національностей.

Життєві перехрестя залишають свій відбиток на їх внутрішньому

світі.

Проблематика повісті надзвичайно широка. Це соціальні проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.

У цьому соціально-викривальному творі Франко розкриває взаємозв’язки українського селянства та інтелігенції, стосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір’я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків, безправ’я жінки в суспільстві.

Автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові.

Новим

образом в українській літературі був образ адвоката Євгена Рафаловича – представника демократичної інтелігенції. Він захищав права передового селянства, боровся проти повітової адміністрації, поміщиків, лихварів та інших п’явок, що жорстоко експлуатували трударів-бідняків. Він виїздив у села, виступав на судових процесах, організовував селянські віча, на яких присутні розповідали про кривди і утиски з боку панівної верхівки.

Головним своїм завданням Рафалович вважав пробудження у селян свідомості та політичної активності.

Розкриваючи тему боротьби справедливості з жорстокістю і насильством, автор через образи Рафаловича і Стальського показує необ’єктивність тверджень окремих самозамилуваних українських патріотів про однорідність національної еліти.

Правдошукацтву народного адвоката Рафаловича протиставляється цинічність і моральний садизм Стальського, якому байдужі суспільні інтереси і який жорстоко знущається над дружиною Регіною. Об’єктивна оповідь підсилюється ліричними авторськими відступами, у яких яскраво проявляється позиція письменника.

Прототипом Євгена Рафаловича послужив Євген Олесницький – адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем. Усі події в повісті відбуваються навколо головного героя.

Сюжет твору розгортається двома лініями: перша – це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга – зображення громадської діяльності адвоката Євгена Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору.

Обидві лінії пов’язані з молодим адвокатом Євгеном Рафаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію. Євген користується в житті девізом: “Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?”

Вкладаючи свої думки в уста адвоката Рафаловича, автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. І. Франко, створивши новий образ повсталої селянської маси, що бореться за свої права, ніби підштовхує народ до політичної боротьби за соціальні й національні права. Письменник знайомить нас із селянами – героями твору – не в ідилічній сцені на тлі природи, а на лаві підсудних у залі карного суду, де їх притягли до відповідальності за аграрний бунт.

До жорстокої протидії з боку влади Євген готував себе заздалегідь, проте він не міг передбачити, що ” перехресні стежки ” життя зведуть його з Регіною – юнацькою любов’ю, тепер – заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму. Ця жінка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася блідою копією того ідеалу. Така зав’язка сюжету Франкового твору.

Розв’язок у ньому дві: любовна лінія закінчується трагічним фіналом (смерть Регіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини.

У повісті автор подає правдиву, глибоко психологічну характеристику “руського”, тобто українського села, мешканці якого – люди темні, затуркані, залякані, безправні. Неосвічені, наївні та довірливі селяни не вміють захистити себе, не знають, кому вірити. Вони так звикли до свого пана, що не розуміють, як самі могли б керувати майном, прибутками.

Утім, письменник не вважає селян людьми нижчого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються під час селянського віча. Для селян віче – школа політичного життя, самозахисту, можливість згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами – свідчення щирого вболівання за їхні інтереси. “Браття селяни! – говорив Євген. – Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс.

Не даймо загарбати своєї кервавиці. Піднесемо грімкий голос проти всього панського замаху на наше добро…”

Зрозуміло, що в подібних епізодах твору устами

Євгена Рафаловича промовляв до читачів сам Іван Франко.

Образи твору

Євген Рафалович

У повісті “Перехресні стежки” письменник виписав образ інтелігента, головною метою якого було покласти своє життя на жертовник щастя людського.

Саме з цією метою адвокат Євгеній Рафалович після закінчення Львівського університету приїжджає в невеличке повітове містечко працювати на благо селян.

Молодий адвокат мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й створити політичну організацію в повіті, запросити сюди помалу інтелігенцію, заснувати хоч невеличкий, та енергійний центр національного життя. Ці наміри додавали йому сил у важкій канцелярській праці і у спілкуванні з не дуже приємними людьми, якими були його колеги.

Сама повість розпочинається сценою успішного закінчення захисту адвокатом селян, яким загрожувала тюрма за “аграрний бунт”. Більше того, Рафалович повів справу так, що у селян зародилася надія відібрати у поміщика через суд самочинно захоплені ним пасовиська. Відразу зав’язується конфлікт: боротьба між селянами, на боці яких стоїть молодий адвокат, та землевласниками.

Хоч представники влади натякали, що ніяких заворушень не потрібно в повіті, однак адвокат повів свою справу рішучо і безкомпромісно.

Рафалович боляче сприймав контрасти, що впадали в око при порівнянні життя людей в хаті і в кам’яниці. Він бачив причини страшного убозтва села, бачив ворогів села, які живляться людською працею. Адвокат під час роботи часто бував у селі, бачив гнітючі картини селянського життя, і це змушувало його замислитися над шляхами допомоги простим людям. Його думки ніби кристалізувалися в реченні-зітханні: “Ах, як багато праці потрібно!”

Ця праця стала для нього справою життя, заради якої він приніс у жертву навіть особисте щастя.

Рафалович вирішив спочатку поліпшити економічне становище селян, а потім вчити їх політичної свідомості. Євген Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.

Подання скарг до прокуратури і надсилання статей до газети нічого не дали, і Рафалович вирішив організувати селян на масові виступи проти своїх визискувачів. Розгортаючи політичну діяльність на селі, адвокат “мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам’яну гору з наміром зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: “Все одно!

Мушу двигнути!”.

Євгеній прагнув розвинути в народі почуття солідарності. Але це страшенно важко. Прикладом цьому може служити зустріч із селянином, який заблукав у лісі і не міг потрапити до свого села.

Ця зустріч набула для Рафаловича символічного значення: “Чи ж се не символ усього нашого народа?” А слова адвоката: “Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?” становлять ідейну основу повісті.

Існуюча система відчула в особі адвоката. Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгена – народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) – вселивши надію і віру, других (можновладців) – налякавши.

Щоб рельєфніше, драматичніше зобразити діяльність головного героя, автор повісті вводить у твір любовну сюжетну лінію. Виявляється, що вже десять років Рафалович має у серці “незагоєну рану”. Сталося розлучення Євгена зі своєю коханою Регіною Твардовською. Рафалович дізнався про примусове одруження його коханої з якимось чоловіком. Після тяжких страждань Євген поїхав в невелике місто, де поринув у роботу.

Він так і не одружився.

Євген не знав, що в місті, куди він переїхав працювати, і живе його колишня кохана, тепер уже жінка судового чиновника Стальського.

Сцени зустрічей Євгена і Регіни сповнені глибокими емоціями і ліризмом. Рафалович хотів навіть забрати Регіну і клявся покинути політичну діяльність. Регіна повелася достойно: вона розуміла, що цим він собі лише зашкодить. І справді, сам Євген через мить розкаявся у сказаному.

Хоч Регіна вже давно жінка іншого чоловіка, вона весь час пам’ятала про свою велику любов і у відповідальний момент вирішила допомогти адвокату: віддати саквояжик із своїми коштовностями для організації політичної діяльності.

Незважаючи на численні перепони повітового начальства, Рафалович досяг мети – скликав віче. Але відразу був схоплений за нібито ним вчинений злочин. Адвокат заспокоює всіх присутніх: “Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду…”

Невдовзі адвокат був на свободі завдяки спростуванню злочинних фактів, і він подав заяву на скликання нового віча.

На цьому письменник закінчує повість, залишаючи сюжет відкритим, спрямованим на майбутнє. Бо зрозуміло: основні події розгортатимуться за межами цього твору.

Не дивлячись на те, що молодий адвокат знаходить щастя в боротьбі, в його образі чимало трагічного. Трагізм Франкового героя має кілька відтінків. Він – і в самотності Євгена, не завжди зрозумілого тому народові, якого хоче вивести з неволі; і в обмеженості цього самого народу; і в потребі чималих зусиль для досягнення мети; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя.

Інші образи

Поряд з позитивними образами виведено цілу низку негативних персонажів, які повстали проти дій Рафаловича: зажерливий шляхтич, пан маршалок Брикольський, староста, суддя Страхотський, Шнадельский і ціла зграя інших людців, що жили за рахунок селянства.

Щоб убити зародки громадського руху, староста заарештовує Рафаловича на очах у селян, які зібралися на багатолюдне віче. Повернувшись із в’язниці через два місяці, Рафалович знову прийшов до старости за дозволом скликати селянське віче. У роздумах Рафаловича автор висловлює свої тривожні думки і турботи про народ.

Повість “Перехресні стежки” позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Автор “Перехресних стежок” з глибоким психологізмом розкрив образи Рафаловича, Регіни, Стальського, Варана та інших персонажів.

Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму – крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.

Баран з його нав’язливою ідеєю врятування людей від антихриста – це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне – психопатології.

Із хворобливим затьмаренням підсвідомості зустрічаємося в сценах твору, де з’являється Регіна Стальська.

Письменниктакожцікавитьсясферою ірраціонального: з цього приводу варто згадати віщий сон Рафаловича напередодні загибелі Регіни. Йому примарилася “втоплена нещаслива жінка” – і сон збувся, Регіна трагічно загинула.

Найзагадковіша постать у повісті Франка “Перехресні стежки” – “незвичайний лихвар” Вагман. З моменту першої своєї появи цей “високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами” привертає увагу читачів.

Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе “добродієм добродіїв”. Це означає, що він тримає в залежності не простих людей, а багатіїв.

Несподіваним для адвоката була пропозиція допомогти.

Вагман нікого не боїться: “Законами мені нічого не вдіють, – пояснює Вагман свою невразливість. – Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон”.

Метою “незвичайного лихваря” було бажання “повикурювати тих панків із сіл”. Сказавши ці слова Євгенові, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.

Сумна історія, повідана Євгенові отцем Зваричем, проливає світло на поведінку Вагмана: староста домігся, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. Особисте нещастя перетворило Вагмана з “хлопської п’явки” в “добродія добродіїв”.

Образом Вагмана Іван Франко намагався знайти способи розв’язання існуючих суперечностей.

Вагман і Рафалович розуміють один одного. Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян українців, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) паралельне єврейське віче, щоб у потрібну мить надати Рафаловичу трибуну, а селянам – “майданчик”.

Цікавими у повісті є стосунки двох євреїв – бурмістра і Вагмана. Вони дискутують з приводу проблеми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з українцями. Якщо бурмістр тяжів до “німецьких жидів”, то Вагман належав до жидів-старовірів. Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман припускає можливість таких.

Боячись єврейських погромів в Галичині (такі погроми були в Росії), бурмістр прагне зректися своєї національності, щоб знайти іншу батьківщину.

Як бачимо, гостру проблему співжиття корінних і некорінних націй Вагман розглядає з позицій здорового глузду. Його ідеалом є власна єврейська держава. Він вважає, що “можна бути жидом і любити той край, де народився, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя”.

Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.

Спільної мови вони не знаходять хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити маєток, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. На думку лихваря, маючи маєток, можна допомагати краще.

Цікавим для читача є образ селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі. Цим образом Франко розкриває долю свого народу, що не знає, куди йому йти.

У цьому вболіванні за народну долю – весь пафос повісті “Перехресні стежки”. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Повість “Перехресні стежки” – Іван Якович Франко