Ентоні Берджес Механічний Апельсин Переклав з англійської Олесандр Буценко Частина перша 1 – То що ж далі, га?
Ми, тобто я, Алекс, і три мої кенти – Піт, Джорджі й Дим (цей справді-таки був дурний, як дим), сиділи в молочному барі “Корова”, напружуючи ізвіліни, чим би його заповнити вечір і оту лайняву зимову холодну мерзоту (добре хоч без дощу). Бар “Корова” був молочно-плюсовим мєстом; ви, братва, мабуть, уже й забули, що воно таке, оті мєста, адже світ міняється дуже бистро, і всі про все забувають миттю, а газет однаково ніхто не
Саме таке молочко
Ми, всі четверо, одягалися за останньою модою. В ті часи це означало носити вузюсінькі “дудочки” з нашитою на матню так званою “формочкою для желе” – латкою, що оберігала штани й правила воднораз за таку собі прикрасу, яку можна було чьотко розрізнити при певному освітленні. Я мав “формочку” у вигляді павука, Піт – у вигляді ладоні, Джорджі – дуже химерну, у вигляді квітки, а сердега Дим мав жлобську латку у вигляді блазенського ліца. Він узагалі не відзначався кмітливістю й був “найдимніший” з усіх нас чотирьох, справжній тобі Хома невірний. Ми носили також короткі куртки без вилог, але з величезними накладними плєчамі – насмішка над статурними бовдурами.
А на шию, братва, ми пов’язували хустинки брудно-білого кольору, які нагадували картофєльноє пюре з подобою візерунка, що його лишає виделка. Ми мали не надто довгі чуприни й були взуті в тупоносі, моцниє, як для бійки, черевики. – То що ж далі, га?
Біля стойки сиділи рядком три дєвочкі, але ж нас, мальчіков, було четверо, і ми дотримувалися правила: один за всіх, усі за одного. Ті мочалки також були прикинуті як треба-одна у фіолетовій, друга в зеленій, третя в оранжевій перуці, що коштували тим фраєркам щонайменше три-чотиритижневого заробітку, а розкраску всі мали “бойову” (обведені глазкі й густо намазюкані ротікі). Дівчата були в довгих і прямих чорних сукнях, а на грудях кожна носила невеличкий блискучий значок із хлопчачим ім’ям – Джо, Майк чи щось таке. Мабуть, то були мальчікі, з якими мочалки встигли переспать до чотирнадцяти років.
Вони все позирали в наш бік, і мені вже кортіло закомандувати нам трьом (краєчком рота, ясна річ) вийти й трохи розважитися сексом, покинувши Дима, який саме почовгав купити “палітру” білої рідини, цього разу з “хімією”, але то не відповідало б правилам гри. Дим був огидно потворний, як і його ім’я, одначе настоящій, залізний боєць і добре бився ногами. – То що ж далі, га? Чєловєк, що сидів поряд зі мною на довгій ворсистій канапі, яка тяглася вздовж стін, вже “приїхав”. Він вибалушив глаза й белькотів: “Туманні праці Арістотеля, викидаючи цикламенів, набувають достатньої форфікуляції…” Атож, він уже “відчалив”, “став на вуха” – мені той стан був знайомий, я його, як і всі ми, не раз зазнавав на собі, але тепер вирішив, що це – вєщь для боягуза, братва.
Ти ковтав собі молоко, а тоді розлягавсь, і тебе поглинала мисль, що все навколо-спогади. Ти все чьотко бачив-столи, стереоколонки, лампи, мочалок і мальчіков, одначе все воно було як та вєщь, щцо ніби й реальна, але насправді не існує. Ти був загіпнотизований носаком свого черевика чи туфлі, а то й нігтем, і почувався так, наче тебе схопили за барки й почали трясти. 1 трясли доти, доки витрушували все до решти.
Ти втрачав і тіло, й ім’я, і душу, але тебе ніщо не обходило, бо ти з нетерпінням чекав одного: коли твій черевик чи ніготь стане жовтим, а тоді ще жовтішим, і ще. Кінець кінцем лампи вибухали, наче атомні бомби, а носак черевика, ніготь або й брудна пляма на холоші оберталися у велике-превелике мєсто, більше від Всесвіту, і ти саме збирався стати перед господом Богом, коли все раптом уривалось. Ти повертався назад з перекошеною коробочкой і скімлив: “Ой-ой-ой!” Певна річ, це був великий кайф, але ж і велике боягузтво, Лдже ми живемо на землі не заради того, щоб доторкнутися до Бога.
Це тільки висмоктує з чєловєка всю його силу й дух. – То що ж далі, га? Ввімкнули стерео, і виникло враження, ніби голос співачки-чувачки пєрєлєтает з одного кутка бару в інший, здіймається до стелі, знову падає на підлогу, кидається від стіни до стіни. Берті Ласкі прохрипіла стару пісеньку “Ти стираєш з мене фарбу”. Одна з трьох цип біля стойки – та, що в зеленій перуці,- почала надувати й утягувати під “музичку”, як вони називали те виття, своє черевце.
Я нарешті відчув укол від “бритвочок” у старому доброму молоці й тепер був ладен зіграти в очко. Тож дзявкнув по-собачому: – Гайда! Гайда! Гайда! – І зацідив кулаком свого сусіда, який усе ще щось белькотів.
Я жєлєзно заліпив йому в ухо, одначе він тільки байдуже провадив далі: – Телефонний алкоголь, коли фарфаркулюль одержує рубадубдуба… Згодом, коли він прийде до тями, йому, безперечно, болітиме забите місце. – Куди гайда? – спитав Джорджі.
– Та так, пройдемось, братва, позиримо, що трапиться по дорозі. Отож ми випхалися в глупу зимову ночку, спустилися бульваром Маргдніти, повернули на Бутбі-авеию і там знайшли &;#8216;ге, чого іііукали,- крохотнос посміховисько для початку. Це був схожий на шкільного вчителя тремтливий старпьор в окулярах, який хапав ротом холодне нічне повітря. Під пахвою він ніс книжки, в руці тримав чорну парасольку і вийшов з-за рогу, де було публічне бібліо, щодо нього в ті дні піпли майже не ходили.
Загалом, коли сутеніло, в місті рідко можна було зустріти типового обивателя, бо полісменів поменшало, але вистачало бешкетних мальчіков, тож схожий на вчителя чєловск був єдиним перехожим. Ми ввічливо подрулілі до нього, і я сказав: – Вибачайте, друже. Коли він завважив, як ми четверо спокійно, ввічливо й усміхнено підходимо до нього, то трохи здрейфив, одначе голосно, як учитель, і намагаючись приховати іспуг, відповів: – Так, прошу. Що вам завгодно?
– Бачу, у вас під пахвою книжки, друже,- провадив далі я. – В наш час зустріти людину, що й досі полюбляє читати, приємна несподіванка. – Он як? – здивувався він і аж затремтів. – Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців. – Так,- підтвердив я. – Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.
– Чисту? – перепитав він. – Чисту? Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці.
У мене в руках опинилась “Елементарна кристалографія”. Я розгорнув її і зауважив: – Чарівно, високий клас!.. А це що таке? – раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався. – Але ж… – спробував заперечити учило. – Але ж, але ж…
– А тут,-підхопив Джорджі,-на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на “х”, а друге – на “п”. – Він тримав у руках книжку під назвою “Чудо сніжинки”. – Еге ж,- і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. – Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано.
То ти,- просичав він,- просто старий розбещений крутій! – І це в твої роки, друже!.. – дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках. Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували “Ромбоедричні системи”.
– Постривайте! – закричав древній учило-мучило. – Це ж не мої книжки,-це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм!-І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки.
Зворушлива сцена! – Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику,- зауважив я. Та “Кристалографія” мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме – Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.