Лицарство прагне воєн. Лицар вдягає збрую, Важчу за нього вдвоє, Що, власне, його не турбує.
Лицар кохає неню, Має право на працю – Відрубувати полоненим Руки, ноги чи яйця,
Робити замахи, змови, Ставити церкву шпилясто. Натомість, не має змоги Займатись, наприклад, блядством
На службі, або в гешефті Кохатись. Лицарю гоже Минати спокуси дешеві, На царство чекаючи Боже.
Лицар людина вільна. Попри можливі страти Постійно встряє у війни, Щоби надерти сраки
Маврам, чи пак арабам. Залізом прикривши сподні, Лицар прямує радо На Схід,
Де-небудь в країні теплій, На прю стаючи, мов до праці, Він потерпає в пустелі Від спраги та мастурбацій.
Молитву співаючи Богу, В’їжджає врешті в долину. Тримає вперто облогу Під стінами Єрусалиму.
Далі – питання часу. А час приносить утіху – В місті вмирають часто Настільки, наскільки й тихо.
Дохнуть, мов зловлена риба, Слабнучи від нудоти. Ще деякий час потрібно Тримати облогу, аж доки
Місто відчує втому. Лишаться лише каліки. В місто ввійти, а потому Чинити розбій, оскільки
Життя, воно як намисто – Не варто шукати початок. Три дні грабувати місто, Або гвалтувати дівчаток
Чи
Мапу Роздерто. Знамено має
На вітрі. Ясніють далі. Та лицаря в самий розпал Посеред мертвих кварталів Раптово проймає розпач.
Тож лицар скидає лати І лицарю перед Богом Глибоко поїбати Щодо наслідків цього.
Його ридання гарячі, Він гнеться під часу плином, І повзає навкарачки Спаленим Єрусалимом.
Кигиче, Месію кличе, Сипле прокляття й погрози. І сірим його обличчям Стікають брунатні сльози.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)