Федір Достоєвський 1812 – 1881
Відкрита книга
РОМАН “ЗЛОЧИН І КАРА”
“Двійники” Раскольникова
Дискредитація анархо-індивідуалістичної теорії Раскольникова здійснюється також через зіставлення персонажів, через “перехресний” аналіз уявлень, носіями яких є герої-ідеологи. Помітивши цю особливість філософського роману Достоєвського, дослідники ще на початку XX ст. заговорили про те, що у творах письменника особливу роль відіграють “образи-пародії”, “образи-копії”, “образи-двійники”. Прийом “двійництва”,
При цьому, відповідно до жанрових принципів поліфонічного роману, образи названих персонажів залишаються самодостатніми, не втрачають художньої переконливості та яскравості, не перетворюються на абстракцію.
Петро
Лужин має привабливу зовнішність, але в його “досить гарному обличчі” є щось неприємне й відразливе. Така й “теорія” цього персонажа (він любить “говорити” і “дуже любить, щоб його слухали”) – зовнішньо, “стилістично” подібна до популярних в 1860-х роках учень про “всесвітнє благо”, “спільну справу”, однак відвертає нормальну людину своїм цинізмом і голою обачністю.
Подробиці. Розмовляючи з Лужиним, Раскольников і Разуміхін зрозуміли, що він з диявольською виверткістю перекручує принцип “всесвітнього блага”, пропонуючи свою “казуїстику”: “Якщо мені, наприклад, говорили: “возлюби” і я возлюбляв, то що з того виходило?.. виходило те, що я рвав каптан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голі… Наука ж говорить: полюби, перш за всіх, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі грунтується. Полюбиш одного себе, то й справи свої упораєш як слід, і каптан твій залишиться цілим…
Чим більше в суспільстві влаштованих приватних справ і, так би мовити, цілих каптанів, тим більше влаштовується в ньому й спільна справа”.
Раскольников відчуває егоїстичну основу такої теорії, його обурює і ображає цей апофеоз “любові до себе”. Відтак найтонший психологічний нюанс – нервове, збуджене сприйняття індивідуалістичної суті теорії Лужина – виказує Раскольникова як автора дуже близької ідеї – ідеї торжества зарозумілості, самоствердження будь-якими засобами, нехтування інтересами інших, іноді навіть близьких людей.
Можна також говорити про “паралельність” образів Раскольникова і Свидригайлова. Характер Свидригайлова в романі детально розроблений, за вчинками й висловлюваннями цього персонажа відкривається ціла життєва філософія, певна “точка зору” на світ. “Свидригайловщина” розкрита і як складне психологічне явище, типове для часів кризи й занепаду.
Заможного поміщика Свидригайлова оточують численні чутки, з яких одна гірша за іншу. Громадська думка звинувачує його в смерті дружини, яку він нібито отруїв, у мордуванні й доведенні до самогубства служника, у скривдженні дівчинки. Як небезпечну людину Свидригайлова сприймає і Дуня.
Сам герой характеризує себе як особистість, позбавлену принципів, що діє в силу свого “хотіння”. На відміну від Лужина, він не вуалює свої вчинки виправдувальними теоріями: “Я нічиїм поглядом майже не цікавлюсь… а тому чому ж і не побувати пошляком… Я людина розпусна і бездіяльна”. Свидригайлов давно “переступив” через моральну норму, поринувши в розпусту, дійшовши до межі падіння. І разом з тим саме Свидригайлов упродовж усього роману здійснює багато добрих справ, за зауваженням одного з дослідників, більше, ніж усі інші персонажі разом узяті.
Він забезпечив майбутнє своїм дітям, потім сиротам Мармеладовим; хоче влаштувати долю Соні, витягти її “з виру”; пропонує Раскольникову кошти для втечі до Америки; обіцяє виплатити борги Катерини Іванівни. І в стосунках з Дунею світлий бік натури Свидригайлова, врешті-решт, бере гору. У самій здатності героя поєднувати непоєднуване, робити водночас і добрі, і погані вчинки виявляється відсутність у душі таких “широких” натур, як він, чіткої розмежувальної лінії між добром і злом.
Подробиці. Певною мірою життєва позиція Свидригайлова пояснюється в романі трагічною роздвоєністю особистості героя. З одного боку, він усвідомлює і, так само як Раскольников, хворобливо переживає недосконалість світу, не раз говорить про неприйняття світопорядку, який грунтується на несправедливості й фальші. З іншого боку, його бунтарство не має позитивного заряду. Та й добро Свидригайлова насправді гірке, добро, як він сам зізнається, “з нудьги”.
Воно не потребує від матеріально незалежного “хазяїна” життя ні страждань, ні навіть найменших обмежень. Філософський скептицизм Свидригайлова, його розчарування в теперішності, невіра в майбутнє, знижене фантастично-гротескне уявлення про вічність як про маленьку закопчену сільську лазню з павуками в кутках – усе це споріднене з крайнім песимізмом “людини з підпілля”. Свидри – гайлов говорить Раскольникову: “Ми з вами одного поля ягода”, тим самим вказуючи на близькість їхніх натур і світорозуміння. –
У цьому випадку спільність двох життєвих філософій можна вбачати в зміщенні моральних критеріїв, втраті чітких життєвих орієнтирів, у відсутності справедливої ідеї в індивідуалістичному, приреченому на поразку анархічному бунті, на який зважуються і Раскольников, і Свидригайлов.