Делеменчук Олександра Місто в кишені (поезії)

Олександра Делеменчук Місто в кишені Поезії Київ – 2004

Передмова: автокритика Скільки білявих хлопчиків Сумнівної зовнішності Чомусь видавалися мені Фатально

Схожими на принців. Вони заходили в моє розчинене серце В брудних черевиках, Іноді крали якісь дрібні речі, Іноді великі надбання. В більшості залишали Оберемки образів

Для написання жахливих поезій, Які я писала самозахоплено – От як зараз. Тепер мене, дякувати Богу, ізолювали

Від білявих хлопчиків, Але забули про чорнявих, Рудих, Лисих І зовсім безголових.

0. Портрет

авторки замолоду: пролог Я власне тільки дотик кольорів, Якийсь рвучкий і невимовно-чорний, Бо ж від веселки Всесвіт мій згорів І чорний спокій враз мене огорне.

Я власне тільки мука і усе – Я випестила опівнічну зраду І вітер пахощі мені несе Із чорноти оливкового саду. Я – колір звуку, звуки кольорів, Усе граничне і усе звичайне. І хай мій Всесвіт вибухнув, згорів. Мені лишив він правду на прощання.

І. Осінь: Місто в кишені Місто схоже на вицвілу іграшку, кинуту в парку, Непотрібну як спомин про те, чим колись картались. Заблукалий допалює Вечір останню цигарку І ненавидить всесвіт за те, що нічого не

сталось.

Нетвердою ходою іде він повз наші будинки, Він втомився від жовтого болю міських ліхтарів І шукаючи сенсу, гортає сріблясті сторінки У печальних і мудрих книжках яворів. Переможений світом, але врешті сам переможець, Він запалює зорі, коли їх ніхто не чекав…

Місто, вражене сумом на кинуту іграшку схоже, Ту яку розлюбила дитяча рука. У спогадів знайомі імена, Але вони на себе вже несхожі – Такі собі примарні перехожі, Які несуть дари свої не нам, Повз смітники розчавлених дворів І повз горища, де минуле – пилом.

Дитинство ми, безсилі, відпустили І слід його на каменях зотлів. Вночі якийсь безмозкий ідіот, Гвалтуючи старе фортепіано,

Напевно тужить, стомлений і п’яний, За тінню не досягнутих висот. І ти як він, і я як він – всі ми.

І чай гіркий від цих високих звуків, П’Ємо його як перший день розлуки, Який вже причаївся за двірьми.

Він – перший з тих, що починають осінь, Коли життя згасаючий сірник Змете на ранок втомлений двірник І закурити втомлено попросить. Спроба осені ЯВА 1 У портових містах починається осінь І зелені зірки золотішають враз,

А туман, наче той лабіринт на Міносі, Де блукають, мов смертники, тіні забутих образ. На проспектах і вуличках – морок густіше, Наче в храмі егейському (й тиша – чужа) . У портових містах починається осінь і вірші

Так повільно стікають, як кров із ножа. Мабуть все відбулось, як того і хотіли, Бо ще й досі квіткарки закоханим радість несуть… У портових містах рання осінь з очима Сивіли, Їй відоме минуле, майбутнє і Суть…

ЯВА 2 Не навчилась любити людей, пробачати їм втому. Не навчилась науці безглуздій жалю. Я своїх помилок не пробачу нікому І аж надто вже тим, кого справді люблю.

У портових містах починається осінь, І бульвари нічні тихо просять дощу. А мені помилок своїх власних не досить, Я на їх гіркоті когось вчу. Я напевно здаюсь комусь зла і причинна, Бо дурниця з дурниць моя справа проста – Просто трохи любові – І діти розчинять

Ранню осінь в портових містах. ВСІМ… Чи холоди, чи просто тиша, Чи морок причаївся у вікні?

Я виросла, я мала стати інша… Але чому так боляче мені? І знову осінь з дивними очима З паперу вирізає чорних птиць.

Для всього в світі є своя причина І час для розуміння самоти. Ця гіркота – не кара і не вада, Йдучи разом, ми – тільки перехожі, Я знаю відвернутись це не зрада, Але чомусь на зраду дуже схоже.

Це знову осінь (наче час стояв). На все у світі є своя причина. Невже колись усім всміхалась я – Безжурна дівчинка з бездонними очима?.. Бентежність холоду і сірість риштувань – У місті нашому стандартна осінь, Її дощі ідуть серед мовчань, Її дощі тугу у світ приносять.

Над містом – листя радісний папір, Сполоханий вітровим сумом; Над містом – день, який Немов Булгаков в мареві придумав. Бентежність холоду, що лине в тишу площ, Іще зима затрималась за рогом.

Сьогодні осінь і тобі здалось, Що в снах своїх ти можеш бути Богом Чекання

Осінніх ранків зоряні мости, Збудовані на снах моїх сумних, По них до мене має хтось прийти,

Я з кимось домовлялася на них. Осінніх ранків тиша та імла, Бентежний спалах – тиша і чекання… Напевно я сама по них пішла,

Пішла в своє придумане кохання. Таке ж лунке, як тиша цих безсонь, Таке ж холодне, як вода і зорі. Я загубилась по той бік долонь

У лабіринтах віршів та історій. Я вже не я. Я спогадів не гою, Бо вибору напевно вже нема – Це ти ідеш над темною водою,

А я дивлюсь, щаслива і німа. Отак згадати той найперший день, Коли твоє обличчя посміхнулось Мені серед засліплених людей,

На роздоріжжі незнайомих вулиць. Під дахом осені і темно-синіх злив Мені твої явились дивні очі, Такі безжурні і такі пророчі…

Отак згадати – ти мене зустрів. Я йшла тобі назустріч без вагань, Ти йшов мені назустріч без печалі, Щоб колись разом перетнути грань

Зрадливу смужечку нечутного прощання. Отак згадати той найперший день… Такий далекий і такий щасливий І пожаліти Ту, яка вже йде Тобі назустріч з осені і зливи. Світ за очі – мудрість правічна – Теплу куртку, улюблений светр І майнути туди, куди кличе

Невідомий якийсь кілометр. Це містечко, де всі заклопотані, Де пивнички святіш за собори, Небагате якимись красотами, Але все ж називається – “город” І на картах якихось відмічене, І спиняються поїзди,

На провулки його засмічені Мене кличуть чиїсь сліди – Провінційного бідного лірика, Випадкового алкаша.

Невідомо чому відмірила Цю дорогу моя душа. Падолист намацує вулицю, Де сліди жебраків і святих… У вагоні нічному зіщулюся,

Прилечу і зустріну не тих. Я дуже прошу, щоб тоненький лист, На пошті кинутий у скриню синьо-жовту, Ввірвався в мелодійний падолист, Який придумав божевільний Жовтень.

Я дуже хочу, щоб в провулках дощ, Не йшов, а як у Львові кажуть, падав, Щоб повернулись добрі друзі, хоч

Я вже втомилась от самих лиш згадок. Я дуже хочу, щоб ніхто не знав Про те, що самогубця наш Художник; І щоб зігріли темного вина, І щоб зігрівся кожен подорожній. Я дуже прошу про такі міста,

Де власні площі люблять як святиню… У відповідь – сухенький звук листа, Що наче дощ паде в порожню скриню.

Холодно, наче грудень, Мимоволі чекаєш сльоти. Містом ходять зіщулені люди І десь поміж ними є ти. Кава ранком тебе не зігріла,

Друзі раптом поділись кудись. І вже осінь тебе загубила – Фотокартку у плямі води. Небо, наче сіру ганчірку,

На обличчя поклали добі. Ти ідеш на якусь вечірку, Де ніхто не зрадіє тобі. На зупинці сховаєш плечі,

Не помітиш, де я стою, І підеш, не пустивши вечір Під стару парасолю свою. У житті всі втіхи дешеві – Цигарок чи кохання купить. Поклади наше місто в кишеню, Хай зігріється бідне й поспить.

Моя тінь набагато стрункіша за мене, Полюбив би її, але це вже було у Джойса й в “Аліси”. То ж крокуємо разом, чекаючи повних затемнень, Коли стомлене сонце іде відпочить за куліси.

Моя тінь залишалась на жовтій бруківці перонів, У тенетах дитячих майданчиків плакала дзвінко. Маєм спільностей кілька – обидві такі безборонні, І наповнені світлим і темним по вінця. Маєм кавову гущу і засідку теплої кухні, І предивні книжки, у яких ні пригод, ні кохання. А ще яблука, жовті і місячно-круглі, І улюблені джинси, не дуже охайні.

А ще маємо фото і трохи ілюзій, А ще список людей, до яких запізнились, І 105 почуттів, які вже побували у use, Але все як нові, бо щодня прокидаємось з ними.