Емілі Елізабет Дікінсон Поезії Перекладач: Марія Губко
Джерело: З газети: “Літературна Україна”, 13 лютого 2003 р. 133. Вмираючим потрібно небагато: Вода у склянці – спрагу втамувати,
Химерних квітів пелюстки чудні, Мов розділові знаки на стіні. Щоб вірний друг, за руку взявши, втішив, І, що, напевно, є найголовніше – Не бачити у ту останню мить,
Як райдуга у небі пломенить. 24. Я знаю все – як час настане Й питання змовкнуть на вустах, Бог розповість про наші рани
У світлій школі в небесах. І як про зречення Петрове Розкаже він
Забуду краплю горя злого, Що так мені тепер болить. 78. Спершу серце просить втіхи, Потім, змучене, жадає
Обезболюючих ліків, Щоб полегшити страждання. Потім сну прохає серце,
Щоб, нарешті, попросити Смерті – наче привілею, Як захоче інквізитор.
35. Я досягла! Я доповзла! Вчепившись за ламке гілля, До щастя – ось воно!
Так високо, що просто страх. Ген поміж хмар, на небесах Ховалось вже давно.
Я здобула його – Ось так! Тримаю міцно У руках.
І раптом – наче грім: Чия то усмішка гидка Вдоволеного жебрака
У дзеркалі моїм? 50. Неначе жебрала я хліба, А хтось здивованій мені
Поклав у руки ціле царство, І я стою, немов у сні. Неначе я просила небо, Щоб морок поскоріш минув – І ось, рвучи багряні греблі,
Світанок душу сколихнув!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)