Романи й повести А. Камю, написані зовні стримано й сухувато, хвилюють читача гостротою проблематики, своєрідністю характерів персонажів, витонченістю психологічного аналізу. Головна теза філософа – життя людини безглузде. Більшість людей живе своїми дрібними турботами, радостями, від понеділка до неділі, рік у рік і не надає своєму життю цілеспрямованого змісту. Тс же, хто наповнюють життя змістом, витрачають енергію, мчаться вперед, рано або пізно розуміють, що спереду (куди вони щосили йдуть) – смерть, Ніщо.
Смертні все – і наполняющие
Життя людини – абсурд. Камю приводить два головних докази абсурдності, безпідставності життя. Перше – зіткнення зі смертю.
При зіткненні зі смертю, особливо близької й раптової, багато чого, раніше казавшееся важливим для людини, – захоплення, кар’єру, багатство – втрачає свою актуальність і здається безглуздим, не вартого самого буття. Друге – зіткнення з навколишнім світом, природою. Людина безпомічна перед існуючі мільйони років природою (“Я почуваю захід трави й бачу зірки, але ніяке знання на Землі не може мені дати впевненість, що мир мій”)
У
У ньому ми розпізнаємо лиходія й великомученика, тупа тварина й мудреця, недолюдину й надлюдину. Але, насамперед ми бачимо в ньому “чужого”, “стороннього” тому суспільству, у якому він живе
Він засуджений на самітність за те, що не бажає “грати в гру навколишніх… Він бродить осторонь від інших по окраїнах життя приватної, відокремленої, почуттєвої. Він відмовляється грати… Він говорить те, що є насправді, він уникає маскування, і от уже суспільство відчуває себе під погрозою.
Л. Камю наділяє свого героя Мерсо не інтроспективним, а экстраспективним баченням, домагаючись тим самим ефекту “виброшенности” людини із самого себе, відбиваючи спустошеність його обезбоженной душі, позбавленої почуття гріховності, далекої каяття й не здатної до самоаналізу. В “Сторонньому” дрібний службовець Мерсо, байдужий до всім і “вільний” від моральних норм, засуджений і присуджений до смерті за вбивство
Незважаючи на це, він почуває себе внутрішньо вільним від рішення нелюдського лицемірного суду. Повість розбита на дві рівні, що перегукуються між собою частини. При цьому друга, судовий розгляд, – це дзеркало першої, але дзеркало криве, “копія” до невпізнанності спотворює натуру.
У першій частині ми бачимо буденну, непоказну, нуднувату, мало чим виделяющуюся із сотень її подібних, життя Мерсо. І от дурний постріл приводить героя на лаву підсудних. Він не збирається нічого приховувати, навіть охоче допомагає наслідку. Але такий хід подій не влаштовує правосуддя, що не може простити Мерсо того, що він правдивий до полго зневаги своєю вигодою
Тому в другій частині Мерсо намагаються представити жахливим лиходієм. Сухі очі перед труною матері сприймаються як черствість героя, що зневажав синовним боргом, вечір наступного дня, проведений на пляжі й у кіно з жінкою, святотатство. У залі засідань підсудний не може відскіпатися від відчуття, що судять когось іншого.
Та й важко довідатися себе в цій людині “без сорому й совісті”, чий портрет виникає з деяких показань свідків і з натяків обвинувача. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не за доконане їм убивство, а за те, що він зневажив лицемірством. При цьому сам герой немов би стає стороннім спостерігачем миру. Усередині нього лише тривожна порожнеча, і напружений погляд його спрямований на нерозумність миру
(2 votes, average: 5.00 out of 5)