Пантелеймон Куліш (1819-1897) – одна із самобутніх постатей в українській літературі. Енциклопедичність його знань і суперечливість світогляду дивували, викликали часом взаємовиключаючу реакцію, але ніколи не лишали байдужими тих, хто звертав увагу на його творчий і життєвий шлях.
“Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, – писав І. Франко, – Куліш протягом свого довгого життя проходив найрізніші зміни, топтав найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях… “
“Куліш така людина, – згадував професор Сумцов,
“Доля Куліша в історії української літератури і громадського руху 40-х – 60-х рр. була, без сумніву, дуже велика, – зазначав літературний критик початку XX ст. О. Дорошкевич. – Візьміть першого-ліпшого письменника цієї доби, зацікавтесь будь-яким літературним підприємством, з’ясовуйте собі літературні смаки й ідеологію різних соціальних прошарувань інтелігенції – і ви не можете обминути імпозантної, диктаторської, але суттю своєю мінливої та компромісної
Виходець із заможної селянської родини, де велике значення мала народна пісня, П. Куліш неодноразово буде говорити про її великий вплив на людину, особливо на жінку, котра, “пройнята поезією свого народу, переймається його моральними переживаннями, вираженими в гармонійних формах; а народ, в своїй сукупності, є найморальніша істота, у котрої найкраще вчитися діяльній благочесності”.
У чотирнадцятирічному віці П. Куліш вступив до Новгород-Сіверської гімназії, по закінченні якої у 1838 р. розпочинає навчання у Київському університеті, котрий згодом йому довелося залишити: 1839 р. цей учбовий заклад відвідав міністр освіти граф Уваров і запропонував ректору не допускати до науки людей “податних сословий”, від яких тільки “неспокойствие, безнравственность и неуважение”. До такого “сословия” якраз і належав Куліш, батько якого, потомок козацької старшини, не міг узаконити дворянство.
Після університету П. Куліш вчителює в Луцьку, Рівному, Києві. Подорожує, керуючись “нестримним бажанням бачити і чути народ в різноманітних особливостях його”, як скаже пізніше про те сам.
Літературна діяльність Куліша розпочалася у 1840 р., коли в альманасі “Киевлянин” були опубліковані його “Малороссийские рассказы. У 1843 р. побачив світ роман “Михайло Чарнишенко или Малороссия восемьдесят лет назад”. Того ж року з’явилася поема “Україна” – перший віршовий твір П. Куліша, сама назва якого утверджує право народу називатися власним іменем.
Захоплюючись минулим України, Куліш звертається до вивчення історичних та фольклорних матеріалів. У результаті цього було видано “Літопис Самовидця”, знайдені та досліджені літописи Грабянки, Єрлича, підготована до друку “История малорусских фамилий”.
У 1846 р. була надрукована “Повесть об украинском народе”, в якій Хмельниччина трактується як протест проти соціального і національного гніту. Вона фактично і стала причиною ув’язнення автора після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, участь в якому Куліша не була доведена слідством. За вироком суду письменника було вислано у Тулу із забороною друкувати свої твори.
Після заслання і зняття заборони П. Куліш продовжує науково-літературну діяльність, і наприкінці 50-х років з’являються “История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца”, двотомна монографія “Записки о жизни Николая Васильовича Гоголя” – по суті перша грунтовна біографія російського письменника. Важливою подією були видані у 1856-1857 рр. “Записки о Южной Руси”, цінність котрих насамперед у тому, що в них представлено багатий фольклорно-етнографічний матеріал із життя українського народу, простежено процес зародження і розвитку творів народної словесності. Весь цей матеріал, зокрема той, що торкався історії українського козацтва, знадобився Кулішу як автору роману “Чорна рада” – визначного явища в історії філологічної думки середини XIX століття.
Матеріал для свого роману Куліш черпав з багатьох джерел. Серед них “История Малороссии” М. Маркевича, “История Малой России” В. Бантиш-Каменського, друковані й рукописні козацькі літописи (зокрема. Самовидця і Грабянки), старовинні архівні документи, історичні думи, пісні, перекази тощо. Отже, “Чорна рада” – це історичний роман, оскільки в ньому відтворені справжні події минулого, показано відомих людей епохи. Однак твір має підзаголовок “Хроніка 1663 року”.
А це означає, що автор вказує на час відображених в ньому подій. “Я таким образом подчинил всего себя бьілому, – писав Куліш в епілозі до російського варіанта “Чорної ради”, – потому сочинение мое вьішло не романом, а хроникою в драматическом изложении”. Тому роман “Чорна рада” – це роман-хроніка, для жанру якого характерним є відображення видатних подій історії в їх часовій послідовності. Герої твору – це, як правило, історичні особи, котрі відзначилися в цих подіях.
Сюжет роману-хроніки відтворює тривалість, порядок і ритм подій, хід часу, що йому підпорядковані дії і долі героїв.
Роман “Чорна рада” був писаний спочатку українською мовою, а потім перекладений на російську. Окремі розділи перекладу у 1843 р. вміщувалися на сторінках російських журналів. Через три роки і оригінал, і переклад були закінчені, однак у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського братства надруковані не були.
Значно пізніше (через одинадцять років) обидва варіанти після авторської переробки вийшли книжками в друкарні Куліша та Білозерського.
У центрі роману “Чорна рада” – події, що відбивають складну політичну боротьбу за владу, котра розпочалася після смерті Богдана Хмельницького, розмежування України на пропольську Правобережну і промосковську Лівобережну, обрання гетьмана Лівобережної України за участю козацтва і простого люду на так званій “чорній раді” 17 червня 1663 року.
Україна на початку 60-х років XVII ст. переживала один з досить складних періодів своєї історії. Саме тоді молодий і недалекоглядний син Хмельницького Юрій, Котрий був обраний гетьманом після смерті батька, своєю політикою викликав негативну реакцію у козацької старшини. Невдоволені Юрієм Хмельницьким лівобережні полки відмовилися йому підкорятися і почали вимагати обрання нового гетьмана. Очолювали невдоволених ніжинський полковник Василь Золотаренко і полтавський полковник Яким Сомко. Вони і стали претендентами на гетьманство, а згодом, відчувши себе конкурентами, почали компрометувати один одного, бажаючи завоювати симпатії народу і вислужитися перед Москвою.
В цей критичний момент з’являється третій претендент – Іван Брюховецький, котрий і оволодіває ситуацією.
Іван Брюховецький був у Богдана Хмельницького служником, виконував його різні доручення, а після смерті гетьмана три роки жив на Січі, вивчаючи настрої простих козаків, завойовуючи їхні симпатії. Брюховецькому вдалося викликати довіру у російського царя (котрий почав вбачати у ньому найвигіднішого для Москви претендента на булаву) і різними обіцянками привернути на свій бік представників різних суспільних верств.
Тому коли 1663 р. цар оголосив вибори нового гетьмана, за наполяганням Брюховецького зібралася не козацька рада, а так звана “чорна рада”, у якій мали право брати участь окрім козаків представники інших соціальних станів, весь трудовий люд, тобто “чернь” (звідси й назва цієї ради).
Вибори гетьмана, які проходили серед кривавих сутичок і великої метушні, закінчилися врешті тим, що натовп виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки і проголосили гетьманом. Наступного дня Сомка і Золотаренка було схоплено і ув’язнено, а через кілька місяців страчено, більшість їхніх прихильників відправлено до Сибіру.
Іван Брюховецький гетьманував на Лівобережній Україні п’ять років. Займаючись в основному міжусобними війнами, а не справами державними, він не став захисником інтересів козаків і народу, не дотримався своїх обіцянок. 1668 р. розлючений козацький натовп буквально розірвав гетьмана на шматки.
Ось так коротко можна сказати про ті події, що становлять основу першого в українській літературі історичного роману-хроніки “Чорна рада”.
У романі поряд з історичними існують вигадані герої. Але всі вони поділяються на дві групи: прибічники Сомка та прибічники Брюховецького.
В образі Сомка представлено ідеал гетьмана, яким уявляє його собі автор. Це людина освічена, талановита, розумна, котра мріє про об’єднання українських земель в єдину державу – самостійну, незалежну. Він вважав за необхідне в першу чергу утвердити панування козацької старшини, встановити міжкласовий мир, тримати в покорі голоту, на належний рівень підняти культуру й освіту, відновити пам’ять про славне історичне минуле українського народу. Взагалі, історичний образ Сомка в романі ідеалізовано і романтизовано.
Автор із захопленням описує його мужню зовнішність: “Семко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах), був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні; веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи”.
Страта Сомка трактується в “Чорній раді” як трагедія всього українського народу, оскільки ідеї, які він сповідував, були провідними в боротьбі проти польської шляхти: створення автономної – республіки, союз із Росією на основі рівності, суворе дотримання суверенності, невтручання у внутрішні справи кожної країни. Інша річ, що в умовах самодержавної Росії ці ідеї були утопічними і для того часу, і в наступні епохи. Вони, зокрема, стали причиною зруйнування не тільки економіки й культури України, а й її національної самобутності. Але ж тоді, у XVII ст., все бачилося по-іншому: “І дай, боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отсе скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю.
Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руську землю!”.
Однодумцем Сомка, котрий змальований у романі продовжувачем справи Богдана Хмельницького, виступає полковник Шрам. За часів Хмельниччини він брав активну участь у боротьбі за незалежність України, у мирні дні – “правив службу божу”, був священиком. Коли ж народ знову опинився у скруті, полковник Шрам взявся до зброї, прибувши на Лівобережжя, щоб підняти люд на боротьбу проти ставленика Польщі гетьмана Тетері.
Полковник Шрам виступає у романі представником кращої частини козацької старшини, якій дуже симпатизував сам автор. Роздуми Шрама про минуле, сучасне і майбутнє України, його безкорисливість (після перемоги над Польщею, коли козацька старшина наживалася на майні шляхти, він, не придбавши нічого, повернувся на батьківський хутір, де жив тільки з власних прибутків), патріотизм – все це викликає симпатії і у читача. Хоча патріотизм полковника поєднується із до-сить-таки зверхнім ставленням до “черні”, до демократичних порядків Запорожжя.
Як і Сомко, він засуджує народні бунти (“Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству”), проповідує класовий мир, який, на його думку, призведе до єдності в боротьбі за суверенні права нації.
Кращі риси представників козацької старшини уособлюють також Петро Шраменко та Михайло Черевань, які відстоюють ідею боротьби проти польської шляхти, підтримують Якима Сомка.
Козацька старшина, що підтримувала Івана Брюховецького, представлена в романі різко негативно. Перемогу над польською шляхтою вони розуміють насамперед як отримання права на особисте збагачення, за привілеї ладні служити будь-кому. Хоча більшість із них в минулому були хоробрими і мужніми воїнами.
У повній мірі це виявилось в образі Матвія Гвинтовки, котрий, розбагатівши, “наче іншим чоловіком зробився”: завів у домі панські порядки, знущається над своєю дружиною, колишньою польською княгинею, став байдужим до громадських справ (“Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю”).
Образ Брюховецького як історичної особи, його методи боротьби за булаву теж відтворені у романі досить правдиво і об’єктивно. Це політичний авантюрист, людина без совісті і честі, хитрий і лукавий: “А Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді лучилось, як мовив Галка; “Де кричать, де співають; де кров іллють, а де горілку п’ють”. Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками – люде поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетувати, так отже золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати!..
Хто ж бо того не знає, скільки опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?”.
Досить неоднозначне ставлення Куліша до запорожці а Ті з них, котрі сприяли утвердженню влади Брюховецького, викликають палке обурення і гострий осуд автора. Він називає їх “проклятими комишниками”, “вепрями дніпровими”, “іродовими душами”, “п’яницями нікчемними”. Утікаючи після “чорної ради”, прибічники Сомка мусили “як од собак, _. од запорозької голоти одбиватись”, а ті за ними “лізуть, наче скажені”, “женуться, як шуліки” – “всюди розбишаки шукають грошей”.
Таким чином, “запорозька голота” у романі представлена в тому ж плані, що й “чернь”: це непорядні люди, злодії, розбишаки, продажні душі.
Зовсім іншим є ставлення автора до “січових батьків” на чолі з Пугачем, котрі виступають носіями й захисниками давніх демократичних традицій і звичаїв. Вони підтримали Брюховецького, тому що повірили його обіцянкам встановити порядок, захистити народ, припинити урядові чвари, по всій Україні приборкати гнобителів.
До запорожців належить і Кирило Тур – курінний отаман, який підтримує Якима Сомка і навіть ладен віддати за нього життя. Він розуміє хитрість і непорядність Брюховецького, його підступні плани. У Кирила Тура надзвичайно розвинуте почуття людської гідності, його широка натура прагне простору, відчайдушних вчинків.
Як бачимо, ставлення автора до запорізького братства було суперечливим. З одного боку, Куліш, який ще в молоді роки захоплювався історією козацтва, оспівував славні подвиги запорожців у своїх віршах та поемах, і в романі показує їхню силу, мужність, патріотизм. Але водночас демократичні порядки Запорожжя викликають у Куліша осуд.
Певне для того, щоб загладити цю суперечливість, письменник поділяє Січ на ту, котра була за старих часів, і ту, якою вона стала пізніше. Особливо це помітно, коли мова йде про часи правління Богдана Хмельницького, образ якого незримо проходить через весь роман. На думку автора, саме на ті часи припадає спалах козацької слави, козацької звитяги.
Десять років Хмельниччини автор і герої роману називають святом. Події Хмельниччини безпосередньо не зображені у творі. Але у спогадах старших героїв цей час живе як прояв слави України, її волі до незалежності.
Письменник разом із своїми героями засуджує ті свари і чвари, які розпочалися після смерті Богдана Хмельницького, коли “гетьманською булавою стали гратися, немов ціпком”.
Звертає на себе увагу мова твору, на якій відчутно позначився вплив використаних автором різних джерел, зокрема козацьких літописів. Стиль їх відчуваємо особливо виразно в кульмінаційній частині роману, при відображенні самої “чорної ради”. Багато використано у творі прислів’їв, приказок, жартівливих висловів, пісенних рядків, уривків із дум.
Все це робить твір колоритним, надає йому своєрідного художнього забарвлення, відтворює дух епохи.
Роман Пантелеймона Куліша “Чорна рада” – свідчення великої мужності і патріотизму автора. Адже написано твір у часи, коли нищилася культура українського народу, заборонялися не тільки мова й історія, а навіть сама назва нашої землі. Звертаючись до української тематики, Куліш не просто аналізує події минулого, а й думає про часи прийдешні, замислюється над тим, яка суспільна сила може стати на сторожі політичної свободи та громадського миру України, відстояти її державність.
Це питання у творі залишається відкритим…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)