Бродський був великим поетом

Поезія Бродського “На смерть Жукова” являє собою парафразу державінського вірша “Снигирь”, написаного на смерть іншого великого російського полководця – Суворова. В “Нових стансах до Авгус-ти” очевидною є тематична паралель зі стансами до Августи Байрона; “Пісня невинності, вона ж – досвіду” перегукується з двома знаменитими поетичними збірками Блейка “Пісні невинності” і “Пісні досвіду”, а поезія Бродського на смерть Т. С. Еліота побудована в стилі “Пам’яті їтса” Одена. Список подібних взаємодій

з чужим текстом можна продовжувати.

Головне, що поет, зауважує американський професор-русист Михайло Крепе, “користуючись чужими фарбами, тим не менше, завжди залишається самим собою, тобто у поезії “за мотивами” герой той самий, що і в поезії своєї палітри.

Природно й те, що Бродський обирає твори таких поетів, що близькі йому чи то за духом, чи то за даним настроєм, чи то за складом поетичного таланту”.

Специфічною рисою поетики Бродського є також самоцитування. Так, у творчості 90-х років зустрічається чимало цитат із власної поезії раннього періоду, насамперед 70-х років. Повторюються, наприклад,

рими (“вера” – “стратосфера”) та образи (“вибух ріп’яка”, “папороть пагод”, “мармур для бідних”, “нью-йорки і кремлі з пляшок”).

Дослідивши подібні самоцитати Бродського, О. Расторгуєв порівнює їх з самоцитатами Мандельштама: “У Ман-дельштама повтори, варіанти одного й того самого приводять то до схожих, то до несхожих результатів точно так, як в різних варіантах міфу герой діє по-різному, аж до того, що різним буде його кінець чи посмертна доля”. У Бродського ж “повторні ходи мови створюють інше враження: герой його стилю раптом в якийсь момент здійснює такий же вчинок, який здійснював давно чи недавно, але за інших обставин; і пейзаж був іншим, і час дня, проте є якесь місце, куди варто лише подивитись – і раптом стає зрозумілим, що усе це вже було… Збіг з собою… звужує коло буття, повертає будь-яке образне враження назад, до себе самого…” В цьому – різниця індивідуальних творчих манер модерніста Мандельштама і постмодерніста Бродського, як і різниця “великих стилів”, що вони відповідно репрезентують модернізм і постмодернізм.

Здоровий глузд у ліриці Бродського часто переплітається з іронією та самоіронією.

Це дозволяє, з одного боку, знімати інтелектуальну й емоційну напругу, а з другого – вести діалог з культурою на різних рівнях. Зустрічаєтся в поезії Бродського і постмо-дерністський пастиш. Яскравий приклад – шостий сонет із циклу “Двадцять сонетів до Марії Стюарт”, в якому для вираження свого жорсткого і безжалісного погляду на людину, світ, кохання різко трансформується текст пушкінського шедевра “Я вас кохав…”:

Я вас любил. Любовь еще (возможно, Что просто боль) сверлит мои мозги. Все разлетєлось к чергу на куски. Я застрелиться пробовал, но сложно С оружием. И далее – виски: в который вдарить?

Портила недрожь, но задумчивость. Черт! Все не по-людски!

Я вас любил так сильно, безнадежно, как дай вам Бог другими – но не даст! Он, будучи на многое горазд, не сотворит – по Пармениду – дважды сей жар в крови, ширококостний хруст, чтоб пломбы в пасти плавились отжажды коснуться “бюст” зачеркиваю – уст.

Як коментує це перелицювання пушкінської поезії відомий російський дослідник А. Жолковський, “Нещасливе кохання огрублюється до фізичного болю і перебільшується до спроби самогубства, відмова від якого іронічно мотивується суто технічними складнощами (зброя, вибір скроні) і міркуваннями престижу (“усе не по-людськи”). За пушкінським “іншим” проглядає нескінченна множина коханців, а натяк на неповторність кохання поета розгорнутий в жартівливий філософський трактат з посиланнями на першоджерело. Бог з напівстертого компонента ідіоми (“дай вам Бог”) повернутий на свій пост творця усього сущого, але з зазначенням, що творити дозволяється лише (не) за Парменідом.

Сором’язлива ніжність обертається фізіологією і пломбами, що розплавлюються від “спеки”, роздутої з пушкінського “угасла не совсем”. А романтична сублімація почуття доводиться до максимуму (зазіхання на груди коханої переадресуються вустам) і далі до абсурду (об’єктом пристрасті виявляється не жінка, а скульптура, а суб’єктом – навіть не мужчина з розплавленими пломбами в роті, а виключно літературне – таке, що пише і закреслює – “я”).

Пушкінський словник осучаснюється і вульгаризується. Замість “быть мо-жет” Бродский ставить “возможно”, замість “души” – “мозги”, замість “безнадЕжно” – “безнадЕжно”,

Замість “так искренно” – простакувате “так сильно. З’являються розмовні “черт”, “все разлетєлось на куски”, “не по-людски”, канцелярське “и далее” і відверто простомовне “вдарить”. “Черт” і “все” навіть повторюються, чим підкреслено спрощено імітуються вишукані пушкінські паралелізми”.

Від постмодерністськоі свідомості у Бродського присутні також іронія і самоіронія, змішування високого й низького, трагічного і фарсового, насиченість поетичних текстів образами попередніх історико-літературних епох і культурними реаліями. Усі ці та інші ознаки постмодерністськоі лірики є, наприклад, у його творі “Речь о пролитом молоке”:

Я сижу на стуле в большой квартире. Ниагара клокочет в пустом сортире. Я себя ощущаю мишенью в тире, Вздрагиваю при малейшем стуке.

Я закрыл парадное на засов, но Ночь в меня целит рогами Овна, словно Амур из лука, словно Сталий в XVІІ сьездиз “тулки”.

Однак поезія Бродського – зовсім не сума нео-традиціоналістських і постмодерністських художніх прийомів. Це справді висока поезія, сповнена і філософської напруженості, і тонким ліризмом, і високою громадянською позицією, і моральними питаннями, і роздумами про місце поета у сучасному світі, і ствердженням високої місії поетичного слова:

Тихотворение моє, моє немое, однако, тяглое – на страх поводьям, куда пожалуємся на ярмо и кому поведаем, какжизнь проводим? Как поздно заполночь ища глазунью луни за шторами зажженной спичкою, вручную стряхиваешь пыль безумия с осколков желтого оскала в писчую. Как зту борзопись, что гуще патоки, там ни размазывай, но с кем в колене и в локтє хотя бы преломить, опять-таки, ломоть отрезанний, тихотворение?

Коли з США прийшла звістка про смерть Йосипа Бродського, російський поет-постмодерніст Д. О. Прігов зауважив: “Бродський був великим поетом в епоху, коли великі поети не передбачені”. І це було справді так. Адже залишатися великим поетом в епоху постмодернізму, коли, за словами іншого російського постмодерніста В. Куріцина, “для великої поезії… мало залишилось понять і слів”, коли вичерпалися самі уявлення про цю велику поегію, – доля настільки ж щаслива, наскільки й тяжка.