Йосиф Бродський Вистава з явами “Вистава з явами” (“Представление”) Переклад: Володимира Ляшкевича “Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!” Ця місцевість так знайома, як окраїна Китаю! Ця особа так знайома!
Допиту знак замість тіла. Полізначливість шинелі. Замість мозку – чорна кома. Замість горла – темний вечір.
Замість буркал – знак розподіл. Ось і вийшов чоловічок, представник сім’ї народів. Вийшов так громадянин, що виймає зі штанин. “А по чому радіола?” “Хто такий Савонарола?” “Є
В чистім полі поїзд мчиться з одиноким пасажиром. І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса, З викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром Оживляють килим снігу, полустанки і розвилки Обдаючи лиховмістям в горло влитої горілки. Згризши лігвища нутро, вовки виють “Йо-мойо”.
“І життя – мов лотерея”. “Вийшла заміж за єврея”. “Довели союз до ручки”. “Дай червонець до “получки”.
Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним мецо-сопрано. У крамниці – кіт
“В очі не дивись-ми – діво: так чи сяк підеш наліво”. “Піп у дім пустив собаку”. “Вмерли обидва від раку”. Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне “Шипром” з комсомолом. Попередник він Тарзана: самописка – мов ліана, В зад-вперед літають ядра над французьким частоколом. Се – великий син Росії, хоч і правлячого класу! Муж, чиї правнуки босі знудьгувалися по м’ясу. Чудо-юдо: ніжний граф змістом став книжкових шаф!
“І мін’єту вчив-ї стільки”. “Що за шум й немає бійки?” “Крив останніми словами”. “Хто останній? Я за вами”.
Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші, Кажуть “Що воно за лажа” або “Зцукрене повидло”. По Європі бродять нари в марних пошуках параші, Наповзаючи повсюди на сором’язливе бидло. Стужавілу за причалом хвилями несе “Аврору”, Щоб пальнуло на початку безперервного терору.
Ой ти, участь корабля: скажеш “плі!” – почуєш “бля!” “Шлюбом брав її, – не браком!” “Все одно поставлю раком”. “Ех, Цусімо-Хіросімо! Жити зовсім не зносимо”. Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини. Кращий вид на дане місто – сів якщо в бомбардувальник. Глянь – набрякнувши, мов вата, із нескром’я влоговини,
Розплодились без резону хмари і в архітектурі. Кремль маячить, як та зона; кажуть, що в мініатюрі. Вітру свист. Совиний гук.
Ворону від дятла стук. “Гомонять, відкрився пленум”. “Вгрів їй між очей поліном”. “Над арабські мирні хати гордо лине жид пархатий”. Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться між себе швидко, натискають на собачку, І димить самотньо люлька… Так, на думку режисера, Дав кінці Народів Батько, що за день пустошив пачку. І стоять в почесній варті пасма гір Кавказу вснулі. Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
Друг-кунак ікло й язик тисне в згризений шашлик. “Бачив ти Дерсу Узала?” “Я тобі не все сказала”. “Раз чучмек, то вірить в Будду”. “Сука будеш!” “Звісно, буду!” Суне з гвалтом Закордоння, з забороненим півкулям І з пророслим із кишені горизонтом, вкрай огульним. Обзиває Єрмолайку Фредеріком, чи ж бо Шарлем, Зачіпається закону, з митного кипить податку, Ще й волає: “Як живете!” І бентежать лиском плоті Рафаель з Буанаротті – ні чорта ж-бо на звороті.
Пролетаріату стан марширує в ресторан. “О, в цих шкарах ти мов янкі”. “Я ламав її щоп’янки”.
“Був простим завжди робочим”. “А між тим, усі ми дрочим”. Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барви хакі, Атомну заносять бомбу з балістичним із снарядом, Пританцьовують, кружляють: “Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом”. І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони. В Міністерстві оборони гучно каркають ворони. Входиш в спальню – тобі на: на подушці – ордена.
“Де яйце, там “сковородка”. “Кажуть незабаром “водка” знову буде “по-рублю”. “Мам, я татка не люблю”. Входить дехто православний, каже: “Я тут повноправний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю. Швидко Ігор повернеться, вдовольнитись з Ярославни. Дайте-ж бо перехреститись, а як ні – в лице ударю. Гірше порчі і лишаю – Заходу думки.
Заразу – Грай гармонь, глуши, благаю – саксофон, вичаддя джазу” І цілують образа з плачем жертви обріза… “Нам – біфштекс “по режисерськи”. “Бурлаки Сєвєроморські тягнуть крейсер по воді, опромінені й худі”.
Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало, В мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині І російською між себе, промовляють: “Все пропало, А) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі; Б) ікра, севрюга, жито; в) красуні прикрі білі. Але – мало алфавіту. І дитя з колиски, милі вчувши “баїньки-баю”, промовляє: “мать твою!” “Руку втис в шахну, вітавшись.” “Підмахну – і в Сочі”. “Склавшись, лейкоцит із антрацитом іменуються Коцитом”. Входять строєм піонери, хто – з моделями з фанери, Хто – з написаним рукою власною дзвінким доносом.
З того світу, мов химери, палачі-пенсіонери Їм зворушливо кивають, заповзятим і курносим, Що врубають “Руський бальний” і вбігають в хату тяті, Щоб прогнати тятю з тої, де зробили їх, полаті. Що попишеш? Молодь – се ж: не задушиш, не уб’єш.
“Харкнув в суп, щоб знять досаду”. “Я з ним поруч й срать не сяду”. “А моя ж, як та мадонна, не бажає без гондона”.
Входить Лебідь із Відбитком в круглім дзеркалі, в якому Взвод беріз іде навприсяд – першій скрипці корчать рожі. Метр палкий, уява чия розігріта гренадером, Лиш несмілого десятку, рве нігтями бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь, З голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить: “Інвалід, а інвалід, все нутро моє болить”. “Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!” “Це є сука, чи щось ліпше?” “Свара наслідку й причини припиняється з кончини”.
“Мусор” з криком:”Досить!” – входить. Прокурору зуби зводить. Двері в кліть громадянина не нуждаються в “сезамі”. Чи то правнук, чи то прадід в рудних надрах возик котить, Обіллявшись щедрим надрам в масть криштальними сльозами.
І за смерті перевалом, місячним залитим воском, Сяє зі щелепи злотом фікс довічним мерзлим лоском. Знать надовго стачить жил тих, хто голови зложив. “Хата є, іти боїться “. “Я не блядь, я кранівниця.” “Виникло життя мов звичка ще до курки і яєчка”.
Ми заполонили сцену! Лишилось вповзти на стіну! Знестись соколом під купол! Зменшитись до аскарида! Або всім, з ляльками вкупі, язиками б’ючи піну, Хором раптом спокуситись, щоби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлитись в форму масі, Крім кладовища і, звісно, черги чорноти при касі? Ех, даєш степи й моря без піврозпаду ядра! “Строк без осуду волів б я!” “Хто кричить: “Тримай злодія!”?” “Малювала члена в зошит”. “Відпустити, Христом просить”.
Входить Вечір в Справжнім часі, дім у чорта на задвірках. Скатерть і фіранка спорять в убранні, відкрившись зору О, якби не серце часом – даний лепет так, у лапках – Відчуття, немов віднятий Лобачевським від простору. Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви, Очі збільшити не можуть “шість на дев’ять” тих, хто вмерли, ким зійшла густа трава.
Що ж – суть справи не нова. “Від любові будуть діти. Ти тепер один на світі. Пам’ятаєш як, бувало, я в пітьмі нічній співала?
А то – кицька, а то – мишка. А то – табір, а то – вишка. То – плин часу тихим сапом зводить в пам’ять маму з татом”. (1985)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)